— Доїдай сніданок, — сказала. — Антоніо тут буде за п’ять хвилин.
— Напевне, ми гаємо час. Може, я й не Мандрівник.
— Згодна, що це можливо.
— То не ризикуй життям і не будь божевільною.
Майя подивилась на нього та всміхнулась. Ґабріелові здалося, ніби вони поєднались у цей момент. Друзями вони точно не були. Радше це були стосунки солдатів однієї армії. А зараз, уперше за весь час їхнього знайомства, він почув, як жінка-Арлекін сміється:
— Тут усе божевілля, Ґабріеле. Але тут можна знайти свій здоровий глузд.
* * *Антоніо Карденас з’явився за десять хвилин і сказав, що поведе їх туди, де живе Керманич. Ґабріел узяв з собою нефритовий меч і рюкзак із запасним одягом. У задній частині вантажівки-пікапа Антоніо були три полотняні торбини з консервами, хлібом і свіжими овочами з теплиць.
— Коли Керманич прибув уперше, я провів місяць там, де він жив, установлюючи вітряк, щоб привести в дію помпу для води й забезпечити електрику, — сказав Антоніо. — Тепер я лише відвідую його раз на два тижні та приношу їжу.
— Отже, який він? — запитав Ґабріел. — Ви нам так і не розповіли.
Антоніо помахав рукою якимось дітям, коли вантажівка повільно їхала дорогою.
— Керманич — дуже сильна людина. Кажи йому правду, і все буде добре.
Вони доїхали до шосе з двостороннім рухом, яке вело до Сан-Лукаса, але, проїхавши кілька миль, звернули на покинуту асфальтову дорогу, що прямувала через пустелю. Повсюди були дощечки з написами «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ», деякі з них звисали зі сталевих стовпів, а деякі лежали написами догори на потрісканій землі.
— Тут була ракетна база, — пояснив Антоніо. — Вона діяла десь тридцять років. Загороджена парканом. Цілком таємно. Потім міністерство оборони забрало звідси ракети й продало землю окружній санітарній дільниці. Коли земля більше не була потрібна окрузі, наша громада купила всі чотириста акрів.
— Схоже на пустище, — сказала Майя.
— Ви побачите, що тут є деякі переваги для Керманича.
Вантажівку дряпали з боків ведмежа трава й кактуси. Приблизно за сто ярдів дорогу вкривав пісок, а потім він зник. Коли дорога повільно пішла вгору, почали траплятись купи червоного каменю і гайки коротколистої юки. Кожне кремезне пустельне дерево підіймало гілки з загостреним листям, немов проповідник, що простягав руки до небес під час молитви. Було дуже спекотно, а сонце на небі, здавалось, стало ще більшим.
Після двадцяти хвилин обережної їзди вони доїхали до паркану з колючим дротом і зруйнованих воріт.
— Тепер нам доведеться йти пішки, — сказав Антоніо, і вони вийшли з вантажівки. Несучи в руках торбини з їжею, вони прослизнули крізь шпарину в воротах і попрямували дорогою.
Ґабріел бачив удалині один з вітряків Антоніо. Через спеку, що підіймалась від землі, вежа хиталась і гнулась. Не встиг хлопець відреагувати, як упоперек дороги поповзла змія завдовжки приблизно три фути, з округлою головою та чорним тілом із кремовими стрічками. Майя зупинилась і доторкнулась до футляра з мечем.
— Вона не отруйна, — сказав Ґабріел. — Здається, це підв’язкова або соснова змія. Вони звичайно досить полохливі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мандрівник » автора Джон Твелф Гоукс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „40“ на сторінці 3. Приємного читання.