Розділ «40»

Ґабріел зійшов сходами до ліжка на напівповерсі. Він намагався заснути, але це було неможливо. Коли каньйоном пройшовся холодний вітер і закалатав по віконних рамах, Ґабріел сів на ліжко й спробував стати Мандрівником. Усе це не було справжнім. Його тіло не було справжнім. І він міг залишити його. Просто. Як це.

Приблизно годину він сперечався сам із собою: «Припустімо, у мене є сила. Тоді все, що мені залишається зробити, це погодитися з цим. А плюс В дорівнює С». Коли логіка не спрацювала, хлопець заплющив очі й поринув у свої почуття. Він міг знайти батька й поговорити з ним, якщо зможе залишити цю клітку плоті. В уяві Ґабріел спробував утекти від темряви до світла, але коли розплющив очі, побачив, що сидить на ліжку. Відчуваючи гнів і розчарування, він ударив кулаком по матрацу.

Поволі Ґабріел заснув — і прокинувся на світанку. Його тіло було загорнуте в шорстку вовняну ковдру. Коли з кутків напівповерху зникли тіні, Ґабріел одягся й пішов униз сходами. У ванній нікого не було, і спальня теж була порожньою. Він попрямував коридором до кухні й подивився через щілину у дверях. Майя сиділа з футляром від меча на колінах, поклавши ліву руку на стіл. Вона пильно дивилась на пляму сонячного світла на червоній кахельній підлозі. Меч та напружений вираз її обличчя наштовхнули його на думку, що жінка-Арлекін була відрізана від будь-яких справжніх людських стосунків. Він думав, чи може бути ще самотніше життя, ніж у неї: завжди за тобою стежать, завжди готова битись і помирати.

Коли Ґабріел увійшов до кухні, Майя напівозирнулась.

— Вони нам щось залишили на сніданок? — запитав він.

— У буфеті є чай та розчинна кава. Молоко, масло в холодильнику та буханець хліба.

— Мені цього досить. — Ґабріел налив води в чайник і поставив його на диск електричної плити. — Чому ти нічого не приготуєш собі на сніданок?

— Я не голодна.

— Ти щось знаєш про цього Керманича? — запитав Ґабріел. — Він молодий чи старий? Хто він за національністю? Учора вони нам нічого не розповіли.

— Керманич є їхньою таємницею. Те, що вони його приховують, є актом опору Великій машині. Антоніо був правий в одному: ця громада втрапить у велику халепу, якщо Табула дізнаються, що ми тут.

— А що станеться, коли ми зустрінемо Керманича? Ти ходитимеш за мною, поки я не пошиюся в дурні?

— У мене є також інші обов’язки. Не забувай, що Табула і досі тебе шукають. Мені треба зробити так, щоб вони вважали, ніби ти в якомусь іншому місці.

— І як ти плануєш це зробити?

— Ти сказав, що брат дав тобі грошей і кредитну картку, коли ви розсталися на фабриці одягу.

— Іноді я користуюсь цією карткою, — сказав Ґабріел. — Своєї в мене немає.

— Як ти думаєш, мені можна її в тебе позичити?

— А Табула? Вони не вистежать номер картки?

— Саме на це я і сподіваюсь, — відповіла Майя. — Я візьму картку і твій мотоцикл.

Ґабріел не хотів утрачати мотоцикла, але він знав, що Майя мала рацію. Табула знали ліцензійний номер мотоцикла і мали десятки інших способів вистежити його. Йому треба було остаточно відмовитись від усього, що він мав у колишньому житті.

— Добре. — Він дав Майї Майклову кредитну картку та ключ від мотоцикла. Дівчина дивилась на нього, ніби хотіла розповісти йому щось важливе, але підвелася, не сказавши жодного слова, і пішла до дверей.