Розділ «40»

— Це королівська змія, — повідомив їм Антоніо. — І в цих краях вони не полохливі.

Вони продовжували свій шлях і побачили іншу королівську змію, що пересувалась по землі, а потім третю, яка грілася на сонці. Усі змії були чорними, але з візерунками різної форми та кольору. Білий. Кремовий. Блідо-жовтий.

На дорозі змій було більше, і Ґабріел кинув їх рахувати. Десятки рептилій скручувались кільцем, повзли й дивились навкруги своїми маленькими чорними очима. Здавалось, Майя була знервованою, майже зляканою.

— Ти не любиш змій?

Вона опустила руки й спробувала заспокоїтись.

— В Англії так багато їх ніде не побачиш.

Коли вони підійшли ближче до вітряка, Ґабріел побачив, що він побудований поряд із прямокутною бетонною загорожею завбільшки з футбольне поле. Вона скидалась на величезний покинутий кулеметний бункер. Прямо на південь від неї стояв маленький алюмінієвий причіп, що відбивав промені пустельного сонця. Над дерев’яним столом замість заслони від сонця висів парашут, там були також пластикові коробки з інструментами й запасами.

Керманич стояв на колінах біля вітряка й зварював зміцнювальну розпірку. Він був одягнений у блакитні джинси, клітчасту сорочку з довгими рукавами й товсті шкіряні рукавички. Його обличчя закривала захисна маска зварювальника. З’єднуючи два шматки металу, він, здавалось, був зосереджений тільки на полум’ї.

Королівська змія завдовжки чотири фути оминула їх, майже зачепивши носки Ґабріелових чобіт. Він помітив, що пісок з обох боків дороги позначений тисячами ледь помітних вигинів у формі букви S, ознак того, що по сухій землі рухаються рептилії.

За тридцять футів від вежі Антоніо закричав і помахав руками. Керманич його почув, підвівся і зняв маску зварювальника. Ґабріел уявляв собі Керманича сивим старцем. Коли вони підійшли ближче, виявилось, що людина, з якою вони мали зустрітись, — жінка за сімдесят. У неї було широке чоло і прямий ніс. Її обличчя свідчило про сильну вдачу, цілком позбавлену сентиментальності.

— Доброго ранку, Антоніо. Цього разу ти привів друзів.

— Докторе Бріґґз, це Ґабріел Корріґан. Він син Мандрівника й хоче знати, чи...

— Так. Звичайно. Заходьте. — У доктора був уривчастий новоанглійський акцент. Вона зняла одну зварювальну рукавичку й потиснула Ґабріелові руку. — Я Софія Бріґґз. — Її руки були сильними, а синьо-зелені очі — вольовими й скептичними. У Ґабріела було відчуття, ніби вона його оцінювала. Потім жінка повернулась до Майї. — А ти?..

— Майя. Ґабріелова подруга.

Доктор Бріґґз помітила чорний металевий футляр, який висів на Майїному плечі, і здогадалася, що в ньому.

— Як цікаво. Я думала, що ви, Арлекіни, всі загинули від різних саморуйнівних учинків. Мабуть, ти надто молода для цього заняття.

— А ви, мабуть, надто старі.

— Моральна сила. Трохи опору. Я таке люблю. — Софія повернулась до причепа й кинула прилад для зварювання у пластиковий ящик для молочних продуктів, що лежав на землі. Злякані шумом, дві великі королівські змії з явилися з тіні під причепом і поповзли до вітряка.

— Ласкаво просимо до країни Lampropeltis getula, звичайних королівських змій. Безперечно, в них немає нічого звичайного. Вони сміливі, розумні й дуже гарні рептилії — один із дарів Божих світові, що занепав. Ті, яких ви бачите, належать до підвиду splendida, аризонської пустельної королівської змії. Вони їдять мокасинових та гримучих змій, а також птахів, жаб і щурів. Вони просто обожнюють убивати щурів. Особливо великих і гидких.

— Доктор Бріґґз вивчає змій, — сказав Антоніо.