Розділ «40»

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Майя відійшла на декілька футів, а потім зупинилась і знову поглянула на нього.

— Завжди носи з собою нефритовий меч, — сказала. — Не забувай. Це талісман.

А потім пішла, її силует усе меншав і меншав, а потім зовсім зник на дорозі.

— Ти їй подобаєшся.

Ґабріел обернувся і зрозумів, що Софія спостерігала за ними.

— Ми поважаємо одне одного...

— Якби це мені сказала жінка, я б подумала, що вона безнадійна дурепа, але ти просто типовий чоловік. — Софія повернулася до столу й почала прибирати брудні тарілки. — Ти подобаєшся Майї, Ґабріеле. Але Арлекінові це категорично заборонено. Вони мають велику силу. В обмін на цей дар вони приречені бути, мабуть, найсамотнішими людьми у світі. Вона не може дозволити собі якісь почуття, бо інакше важко залишатись об’єктивною.

Поки вони прибирали їжу та мили посуд у пластиковій діжці, Софія розпитувала Ґабріела про його сім’ю. Через системність, з якою Керманичка це робила, було видно, що вона вивчала природні науки.

— Звідки ти це знаєш? — постійно запитувала вона. — Чому ти думаєш, що це правда?

Сонце відкотилось до заходу. Коли кам’яниста земля почала охолоджуватись, вітер став сильнішим. Від вітру парашут над ними підійнявся і нап’явся, як вітрило. Здавалось, Софію розсмішило, коли Ґабріел описував їй свої невдалі спроби стати Мандрівником.

— Деякі Мандрівники можуть навчитись переходити самотужки, — сказала вона. — Але не в нашому божевільному світі.

— Чому?

— Наші почуття тамує галас і яскраві вогні навколо. У минулому потенційний Мандрівник міг оселитися в печері або знайти притулок у церкві. Тобі слід перебувати в спокійному оточенні, такому, як наша ракетна шахта. — Софія закрила накривками всі коробки й подивилася на Ґабріела. — Я хочу, щоб ти пообіцяв залишитися в шахті принаймні на вісім днів.

— Схоже на те, що це тривалий процес, — сказав Ґабріел. — Я думав, що можна досить скоро дізнатися, чи є в мене сила переходити.

— Це відкриття має бути твоїм, юначе, а не моїм. Якщо ти не погодишся з моїми правилами, краще повертайся до Лос-Анджелеса.

— Добре. Вісім днів. Без проблем. — Ґабріел підійшов до столу, щоб узяти рюкзак і нефритовий меч. — Я хочу це зробити, докторе Бріґґз. Для мене це важливо. Може, я зустрінуся з моїм батьком і братом...

— Я б не думала про це. З цього не буде користі. — Софія зняла королівську змію з ємностей для зберігання продуктів і взяла пропановий ліхтар. — Знаєш, чому я люблю змій? Бог створив їх чистими, гарними, а також неприкрашеними. Вивчення змій надихнуло мене позбутися метушні та дріб’язковості мого життя.

Ґабріел обвів оком ракетну базу й пустельний пейзаж. У нього було таке відчуття, що він ось-ось усе залишить і вирушить у тривалу мандрівку.