Розділ «40»

— Я біолог, спеціаліст з рептилій. Двадцять вісім років я викладала у Нью-Гемпширському університеті, доки мене не змусили піти звідти. Вам треба було бачити президента Мітчелла, низенького дурника, який ледве міг піднятися сходами, не нарікаючи на своє здоров’я. Він говорив мені, що я надто хвороблива для роботи викладача. Яка нісенітниця! Через кілька тижнів після того, як я відсвяткувала свій вихід на пенсію, мої інтернетні друзі почали надсилати мені повідомлення про те, що Табула дізналися, що я Керманич.

Антоніо кинув на стіл полотняну сумку для їжі.

— Але вона не припинить своєї діяльності.

— З якого дива? Я не боягузка. У мене три одиниці вогнепальної зброї, і я знаю, як ними користуватись. Антоніо та Мартін дізналися про це місце для запуску ракет і зманили мене сюди. Ви двоє розумних школярів, — сказала доктор Бріґґз, звертаючись до Антоніо.

— Ми знали, що ви не зможете опиратись, — відповів він.

— Тут ти маєш рацію. П’ятдесят років тому уряд витратив мільйони доларів на будівництво цієї смішної ракетної бази. — Софія пройшла уздовж причепа й указала жестом на це місце. Ґабріел побачив три величезні бетонні диски, уставлені до іржавих сталевих рамок. — Ось там накривки для стартової шахти. Їх можна відкривати й закривати зсередини. Саме там і зберігали ракети.

Вона повернулась на п’ятці й указала на пагорб за півмилю від них.

— Після того як звідси забрали ракети, округа перетворила он те місце на смітник. Під дев’ятьма дюймами землі й синтетичним брезентом двадцять років гниє сміття, підтримуючи величезну популяцію щурів. Щури їдять сміття й розмножуються. Королівські змії їдять щурів і також живуть та розмножуються в шахті. Я вивчаю splendida і поки що досить успішно.

— Отже, що ми будемо робити? — запитав Ґабріел.

— Звичайно, снідати. Цей хліб краще їсти, поки він свіжий.

Софія дала їм усім роботу, і вони приготували ланч зі швидкопсувних продуктів. Майя відповідала за нарізання буханця хліба, і її, здавалось, дратував тупий ніж. Ланч був простим, але дуже смачним. Молода картопля з олією та оцтом. Дуже жирний козячий сир, нарізаний на скибки. Житній хліб. Полуниці. На десерт Софія дістала плитку бельгійського шоколаду й дала кожному по два квадратики.

Змії були повсюди. Якщо змія заступала їм дорогу, Софія твердо брала її до рук і несла на вологу ділянку землі біля повітки. Майя сиділа за столом зі схрещеними ногами, як йог, нібито рептилія могла поповзти по її нозі. Під час ланчу Ґабріел трохи більше дізнався про Софію Бріґґз. У неї не було дітей. Вона ніколи не була одружена. Кілька років тому вона погодилася з тим, щоб їй зробили операцію на стегні, а тепер вона, навпаки, уникала лікарів.

Коли Софії було за сорок, вона почала здійснювати щорічні поїздки до Кубла нарцисових змій, щоб вивчати популяцію п’ятдесяти тисяч стрічкових змій з червоними боками, які з’являлися з вапнякових печер під час щорічних парувальних сезонів. Католицький священик, що там жив, став її близьким другом, і через багато років він розповів їй, що він Керманич.

— Отець Морріссі був дивовижною людиною, — сказала вона. — Як і більшість священиків, він тисячі разів провадив хрещення, весілля й похорони, але насправді черпав знання зі свого досвіду. Він був проникливою людиною. Дуже мудрою. Іноді мені здавалось, що він читає мої думки.

— А чому він обрав саме вас? — запитав Ґабріел.

Софія намазала на хліб м’якого козячого сиру.

— Я не найкраще вмію ладнати з людьми. Загалом я не дуже люблю людей. Вони пихаті й нерозумні. Але я навчила себе бути спостережливою. Я можу зосередитись на чомусь одному та випустити з уваги зайві подробиці. Можливо, отець Морріссі й міг знайти когось достойнішого, але він захворів на рак лімфи і помер через сімнадцять тижнів після встановлення діагнозу. Я взяла відпустку на семестр і сиділа в лікарні біля його ліжка, а він передавав мені свої знання.

Коли всі доїли, Софія підвелася й подивилась на Майю:

— Думаю, тобі час іти, дівчино. У мене є супутниковий телефон у причепі, і він майже завжди працює. Я подзвоню Мартінові, коли ми закінчимо.

Антоніо взяв пусті полотняні торбини й пішов назад дорогою. Майя та Ґабріел стояли близько одне від одного, але обоє мовчали. Він не знав, чого їй побажати. Бути обережною. Поїздки без перешкод. Невдовзі побачитись. Здавалось, жодна з цих заяложених фраз не годилась для того, щоб сказати Арлекінові.