Розділ «1»

Арлекінів також учили стріляти з пістолета і штурмової зброї. Улюбленою зброєю Майї був кулемет, особливо дванадцятого калібру з руків’ям на кшталт пістолетного та складаним прикладом. Використання старомодного меча поряд із сучасною зброєю підтримували й цінували — як частину арлекінського стилю. Вогнепальна зброя була неминучим лихом, а мечі існували й раніше, ще до нинішнього століття, поза контролем Великої машини та компромісом із нею. Вправляючись із мечем, навчаєшся також рівноваги, стратегії та жорсткості. Як кирпан сикха, меч Арлекіна пов’язував кожного борця і зі святим обов’язком, і з воїнською традицією.

Шип також уважав, що використання мечів має і практичне значення. Сховавши в такому приладі, як штатив, їх можна провезти через митниці в аеропорті. Меч, безшумний і несподіваний, шокував ворога, який нічого й не підозрював. Майя подумки уявила собі напад. Робиш фінт убік голови супротивника, а потім — нижчий удар убік його коліна. Трохи опору. Тріск кістки та хряща. І ти відтинаєш чиюсь ногу.

Між витками рятівної мотузки лежав брунатний конверт. Майя розірвала його й прочитала, коли та за якою адресою відбудеться зустріч. О сьомій. Бетлемська площа у Старому місті. Вона поклала меч на коліна, вимкнула всюди світло і спробувала зосередитись на своїх роздумах.

Перед нею поставали картини з минулого. Вона згадувала свою боротьбу Арлекіна. Тоді їй було сімнадцять. Це було лише один раз. Батько взяв її з собою до Брюсселя, щоб захищати ченця з секти Дзен, який відвідував Європу. Чернець був Керманичем, одним із духовних учителів, які могли показати потенційному Мандрівникові, як перейти до іншого світу. Хоч Арлекінів ніхто й не змушував присягатися, що вони захищатимуть Керманичів, вони завжди, як тільки могли, допомагали їм. Чернець був великим учителем — і його внесли у перелік тих, кого Табула засудили на смерть.

Тієї ночі в Брюсселі батько Майї та його французький друг Липа були нагорі біля номера ченця. Майї звеліли вартувати на сходах біля вантажного ліфта на цокольному поверсі. Коли прибуло двоє найманих солдатів Табула, поруч не було нікого, щоб їй допомогти. Вона вистрілила одному найманцеві в горло з автомата, а іншого розрубала мечем. Її сіра уніформа покоївки була забризкана кров’ю, як і руки, що були по лікті в крові. Коли Майю знайшов Липа, вона билася в істериці.

За два роки чернець загинув в автокатастрофі. Уся кров і весь біль виявились даремними. «Заспокойся, — сказала вона собі. — Знайди для себе власну молитву. Наші Мандрівники, що на небесах, будьте ви всі прокляті».

Дощ скінчився десь о шостій, і Майя вирішила піти до Шипа. Вона вийшла з готелю, знайшла вулицю Мостецьку та пішла нею до Карлового мосту. На широкому кам’яному готичному мості кольорові ліхтарі освітлювали довгий ряд статуй. Чоловік з рюкзаком, перед яким лежав капелюх, грав на гітарі. Вуличний художник робив вугликом ескіз портрета літньої туристки. Напівдорозі впоперек моста стояла статуя чеського святого мученика, і Майя згадала, що колись чула про одну магічну формулу, яка приносить щастя. Такого поняття, як щастя, для неї не існувало, але вона все ж доторкнулася до бронзової плити й прошепотіла до себе: «Нехай хтось мене полюбить, і я його».

Засоромившись цього вияву слабкості, Майя поспішила мостом до Старого міста. Універмаги, церкви й нічні клуби в підвалах тулились одне до одного, немов пасажири в переповненому потязі. Молоді чехи та іноземці з наплічниками стояли біля барів зі знудженими обличчями й курили марихуану.

Шип жив на Конвіктській вулиці через один квартал на північ від таємної в’язниці на Бартоломейській. Під час холодної війни служба безпеки дістала у власність монастир і розмістила в ньому камери ув’язнення та камери тортур. Тепер сестри милосердя знову перебрали свої права, а служба безпеки переїхала до інших будинків, розташованих поблизу. Ідучи кварталом, Майя зрозуміла, чому Шип оселився тут. Прага зберегла середньовічний вигляд, а більшість Арлекінів не терпіли того, що виглядало по-новому. Третій чинник був найважливішим: чеська поліція засвоїла «моральні норми» ще під час комуністичної влади. Якщо Шип підкупить потрібних людей, то зможе отримати доступ до досьє та перепусток поліцейських.

Якось у Барселоні Майя зустріла цигана, який пояснив їй, чому він має право спорожнювати чужі кишені та грабувати туристів у готелях. Коли римляни розіп’яли Христа, вони підготували золотий цвях, щоб забити його в серце Спасителя. Циган — у стародавньому Єрусалимі таки були цигани — украв цвях, і тому Бог дозволив його народові красти до кінця часів. Арлекіни не були циганами, але Майя дійшла висновку, що їхня позиція дуже скидалась на таку. Батько та його друзі мали загострене почуття честі та власні моральні принципи. Вони були дисципліновані та віддані один одному, але зі зневагою ставились до будь-якого закону громадян. Арлекіни вважали, що мають право вбивати й руйнувати через свою обітницю захищати Мандрівників.

Майя пройшла повз церкву Святого Руда та знайшла очима номер вісімнадцятий на вулиці Конвіктській. Це був будинок з червоної цегли, що вклинився між універмагом сантехніки та крамницею жіночої білизни, на вітрині якої стояв манекен, одягнений у жіночий пояс із підв’язками та панчохи з блискітками. Над крамницею піднімалися ще два поверхи, а всі верхні вікна або були затулені віконницями, або мали затемнені шибки. Там, де жили Арлекіни, знаходилося принаймні три виходи, один із яких завжди був потаємним. У цьому будинку були червоні двері, інші двері заховались позаду, у проході між рядами будинків. Імовірно, тут є і таємний прохід, що веде сходами вниз до крамниці жіночої білизни.

Вона рвучко відкрила футляр для меча й трошки нахилила закривку вперед, щоб руків’я меча вислизнуло на кілька дюймів. З Лондона сюди її викликали, як звичайно: під двері підклали конверт з манільського обгорткового паперу без марки. Майя й гадки не мала, чи був Шип ще живий і чи він чекав на неї в цьому будинку. Якщо Табула дізналися, що вона замішана в убивствах, що відбулися дев’ять років тому в готелі, їм було б легше виманити її з Англії та стратити в іншій країні.

Майя перейшла вулицю, зупинилася перед вітриною крамниці жіночої білизни. Вона шукала очима якийсь традиційний знак Арлекінів, наприклад маску або предмет одягу з характерним діамантовим візерунком. Це заспокоїло б її тривогу, яка щодалі посилювалась. Була вже сьома. Повільно йдучи тротуаром, вона побачила на бетоні мітку, намальовану крейдою. Це був овал і три прямі лінії — натяк на лютню Арлекіна. Якби його зробили Табула, вони б доклали більше зусиль, щоб надати малюнкові схожості з інструментом. А ця мітка була недбала та дещо стерта, ніби її намалювала знуджена дитина.

Майя натиснула на кнопку дверного дзвінка, почула його дзижчання й побачила, що в тенті над дверима схована камера стеження. Клацнув замок, відчинилися двері, і вона ввійшла до невеличкого фойе: зі стрімкими металевими сходами. Двері за її спиною плавно зачинились, і тридюймова засувка прослизнула до замка. Вона в пастці. Дівчина витягла меч із футляра, прикріпила руків’я до клинка і пішла нагору. Сходи привели її до других сталевих дверей та ще одного дзвінка. Вона натиснула на кнопку, і маленький рупор обізвався електронним голосом:

— Будь ласка, ваш голос.

— Іди до біса.

Комп’ютер проаналізував голос Майї, і за три секунди другі двері з клацанням відчинилися. Вона потрапила до великої білої кімнати з полірованою дерев’яною підлогою. Житло її батька було скромним і чистим. Жодного виробу з пластмаси, нічого фальшивого або крикливого. Пересувна стіна окреслювала лінію між сходовою площадкою та вітальнею. Поряд зі шкіряним кріслом стояв скляний кавовий столик, а на ньому — ваза з самотньою жовтою орхідеєю.

На стіні висіли два плакати в рамках. Один рекламував виставку японських самурайських мечів в Інституті мистецтв у Токіо. Шлях меча. Життя воїна. На іншому показано асемблаж «Три звичні зупинки», що його створив Марсель Душамп 1914 року. Французький художник кинув три метрові мотузки на пруське блакитне полотно, а потім накреслив їхні обриси. Як і будь-який Арлекін, Душамп не боровся проти хаотичності й невизначеності — він використовував їх у своїй творчості.

Майя почула кроки чиїхось босих ніг, а потім увійшов молодий чоловік із поголеною головою. У нього в руках був пістолет-кулемет, зроблений у Німеччині. Юнак приязно усміхався, а його автомат був нахилений донизу під кутом сорок п’ять градусів. Майя вирішила, що коли в нього вистачить розуму підняти зброю, вона зробить крок ліворуч і різко вдарить його мечем в обличчя.

— Ласкаво просимо до Праги, — сказав він англійською з російським акцентом. — Ваш батько вийде до вас за хвилину.