Розділ «1»

Доктор Беннетт знову надів окуляри та взяв до рук блокнот:

— Мабуть, нам варто поговорити про ваших батьків.

Це питання поклало кінець лікуванню. Що могла вона сказати про Шипа? Її батько був Арлекіном, який пережив п’ять замахів Табула. Він був гордим, жорстоким і дуже сміливим. Мати Майї походила з родини сикхів, члени якої у кількох поколіннях були союзниками Арлекінів. Майя носила сталевий браслет-кара на правому зап’ястку як знак пошани до матері.

Наприкінці того літа вона відсвяткувала свій двадцять шостий день народження, і одна з жінок, яка разом з нею працювала на фірмі, запросила її пройтися бутиками в західному Лондоні. Майя накупила яскравого стильного одягу, почала дивитися телевізор і намагалася вірити новинам. Час від часу вона почувалась навіть щасливою — майже щасливою, — втішаючись, що у Великій машині завжди щось відволікало її увагу. Постійно з’являвся якийсь новий привід для занепокоєння або нова річ, яку всі хотіли купити.

Хоча Майя більше не носила з собою зброї, вона іноді заглядала до школи кікбоксингу на півдні Лондона й боксувала з інструктором. Щовівторка й щочетверга вона відвідувала клас майстрів в академії кендо, де билася бамбуковим мечем-шинаєм. Майя намагалася вдавати, ніби просто хоче бути у формі, як її колеги, що бігали труськом та грали в теніс, але вона знала, що це було щось більше. Коли ти борешся, для тебе існує лише одна мить і ти зосереджуєшся на тому, як захистити себе та перемогти супротивника. Нічого з того, що вона робила у своєму громадянському житті, не могло зрівнятися з цим відчуттям.

А тепер вона приїхала до Праги, щоб побачитися з батьком, і до неї сповна повернулась знайома арлекінська параноя. В автобусному кіоску аеропорту вона купила квиток, увійшла до приміського автобуса й сіла на заднє сидіння. У такій позиції було незручно захищатись, але це її не хвилювало. Майя дивилася, як літнє подружжя та група німецьких туристів заходять до автобуса й розміщують багаж. Вона намагалася відвернути свою увагу, думаючи про Шипа, а потім все ж таки сіла на місце біля запасного виходу, не спроможна нічого вдіяти з собою. Виховання взяло гору, і Майя, не тямлячи себе від люті, стиснула кулаки й повернула голову до вікна.

Коли вони від’їхали від аеропорту, почався дрібний дощ, а коли доїхали до центру міста, дощ лив як із відра. Прага розкинулась на обох берегах річки, але вузькі вулички й сірі кам’яниці викликали в Майї відчуття, ніби її заманили в пастку в якомусь потаємному лабіринті. Місто було поцятковане соборами й замками, і їхні шпилясті вежі простромлювали небо.

На автобусній зупинці Майя мала ще більше можливостей. Вона могла піти до готелю пішки або спіймати вільне таксі, яке шукало пасажирів. Легендарний японський Арлекін на ім’я Горобець якось написав, що справжні воїни мають «потоваришувати з довільністю». Одне слово, він запропонував цілу філософію. Арлекін не визнавав безглуздих усталених порядків і зручних звичок. Ти жив життям, сповненим дисципліни, але не боявся безладу.

Ішов дощ. Майя почала мокнути. Було б найпередбачуванішим поїхати таксівкою, що стояла біля краю тротуару. Майя вагалася кілька секунд, а потім вирішила діяти, як звичайна громадянка. Тримаючи однією рукою свої валізи, вона рвучко відчинила двері й сіла на заднє сидіння. Водій, невисокий і товстий бородань, був схожий на троля. Майя сказала, як зветься готель, але він не відреагував.

— Готель «Кампа», — повторила вона англійською. — Щось не так?

— Ні, все добре, — відповів водій і виїхав на вулицю.

Готель «Кампа» виявився чотириповерховим будинком, розташованим на вимощеній кругляком бічній вулиці біля Кардового мосту, солідним і помпезним, з зеленими шатрами над вікнами. Майя заплатила водієві, але коли намагалась відчинити двері, виявилося, що вони замкнені.

— Відмкніть ці чортові двері.

— Пробачте, пані. — Троль натиснув на кнопку, і замок клацнув. Усміхаючись, він спостерігав за тим, як Майя виходить із таксі.

Вона дозволила швейцарові віднести багаж до готелю. Збираючись відвідати батька, відчула потребу взяти зброю, яку звичайно носила з собою схованою у штативі для камери. Її зовнішність була нетиповою для якоїсь національності, і швейцар заговорив з нею французькою та англійською. Збираючись до Праги, вона відклала вбік свій яскравий лондонський одяг і надягла полуботки, чорний пуловер і сірі просторі штани. Таким був арлекінський стиль в одязі: темні дорогі тканини. Жіночий одяг шили на замовлення на взірець чоловічого. Нічого, що могло б заважати швидко рухатися в бою.

У коридорі стояли м’які фотелі з невисокими спинками і столики. На стіні висів полинялий гобелен. Біля стіни кілька літніх жінок пили чай і воркотіли над тацею з солодощами. Готельний службовець, який сидів за переднім столом, окинув оком штатив і футляр з відеокамерою. Здавалось, він був задоволений. В Арлекінів існувало правило — завжди мати при собі пояснення, хто ти й чому саме тут. Швейцар і службовець, мабуть, подумали, що вона кінорежисер.

Її номер-люкс на четвертому поверсі був темний, заставлений псевдовікторіанськими лампами та м’якими меблями. Одне вікно виходило на вулицю, а інше — на ресторан просто неба, розташований у саду готелю. Дощ іще не скінчився, ресторан був зачинений. Смугасті парасолі для столів промокли наскрізь, а ресторанні стільці, наче стомлені солдати, притулились до круглих столів. Майя зазирнула під ліжко і знайшла там маленький приємний подарунок від батька — якір-дрек і п’ятдесят метрів мотузки. Якщо в двері постукає якийсь небажаний гість, вона втече з готелю через вікно за десять секунд.

Майя скинула пальто, злегка змочила обличчя водою, а потім поклала штатив на ліжко. Під час митних оглядів в аеропортах люди завжди витрачали багато часу, старанно оглядаючи відео-камеру та її лінзи. Однак справжня зброя була схована у штативі. В одній підпорі було два ножі — двогострий для кидання і стилет для колючих ударів. Майя уклала їх у піхви та сховала під еластичні пов’язки на передпліччях. Вона обережно спустила рукави светра й перевірила перед дзеркалом, чи не видно зброї. Светр був достатньо вільний, щоб цілком заховати обидва ножі. Коли Майя схрещувала зап’ястки та швидко рухала руками, ніж з’являвся в її правій руці.

Клинок меча був у другій ніжці штатива. Третя ніжка містила в собі руків’я меча та захисну пластину. Майя прикріпила їх до клинка. Захисна пластина була на стрижні, що його можна було відсунути вбік. Коли дівчина несла меч вулицею, захисна пластина зміщувалась паралельно клинкові, отже, всі деталі меча ставали в одну пряму. Коли треба було битися, захисна пластина поверталася в належну позицію.

Окрім штатива й камери, Майя привезла металеву трубу завдовжки чотири фути з ремінцем через плече. Збоку труба скидалась на спеціальний тубус, у якому художниця переносить щось до своєї майстерні. Коли Майя ходила містом, вона використовувала тубус як футляр для меча. Вона могла дістати меч із тубуса за дві секунди, а для того, щоб напасти, їй потрібна була ще секунда. Батько навчив Майю вправлятися зі зброєю, коли їй не було й двадцяти, а потім вона вдосконалила майстерність у класі кендо з японським інструктором.