Розділ «22»

— Мені треба ще кудись навідатись, — сказала вона Віккі. — Я хочу найняти когось, хто мене підтримає.

— Я знаю одну людину.

— Вона належить до якогось племені?

— Що це означає?

— Ті люди, які не визнають Великої машини, збираються в групи, що живуть на різних рівнях підпілля. Деякі племена не визнають їжі, яку надає Машина: Інші відкидають музику і стиль одягу, які диктує Машина. Ще інші намагаються жити вірою. Вони відмовляються від сліпої прихильності й жаху, що пов’язані з Машиною.

Віккі засміялася:

— Тоді церква Айзека Т. Джоунза — це плем’я.

— Так. — Майя завела фургон і почала виїжджати з величезної стоянки. — Плем’я борців — це група, яка може фізично захистити себе від Машини. Арлекіни використовують їх як найманців.

— Голліс Вілсон не належить ні до якої групи. Але він, безсумнівно, знає, як битися.

Поки вони їхали на південь Лос-Анджелеса, Віккі розповідала, що Свята церква зрозуміла, що її молодих послідовників може спокусити привабливий блиск матеріалізму Нового Вавилона. Тінейджерів агітували стати релігійними місіонерами в Південній Африці або на Карибському морі. У цьому бачили добрий спосіб спрямувати юнацький ентузіазм у потрібне русло.

Голліс Вілсон був членом відомої родини вірян, але він відмовився стати місіонером і зв’язався з місцевими злочинцями. Його батьки молились за нього й замикали його в кімнаті. Якось він прийшов додому о другій ночі й побачив священика-Джонзі, який чекав на нього, щоб вигнати демона з його серця. Коли Голліса заарештували поблизу того місця, де викрали машину, містер Вілсон повів свого сина до класу карате в місцеву поліцейську спортивну лігу. Він мав надію, що вчитель карате зможе додати організованості безладному життю Голліса.

Дисциплінований світ бойових мистецтв воістину став силою, яка відтягла Голліса від церкви. Одержавши чорний пояс із карате четвертого ступеня, Голліс вирушив разом з одним зі своїх учителів до Південної Америки. Шість років мешкав у Ріо-де-Жанейро, став спеціалістом із бразильського стилю бойових мистецтв під назвою капоейра.

— Після того він повернувся до Лос-Анджелеса, — вела далі Віккі. — Я познайомилася з ним на весіллі його сестри. Він відкрив школу бойових мистецтв у Південному Централі.

— Опиши його мені. Який він на вигляд? Кремезний, невисокий?

— Із широкими плечима, але стрункий. Кучеряве волосся, як у растафара.

— Яка в нього вдача?

— Він самовпевнений та пихатий. Уважає себе Божим даром для жінок.

Школа бойових мистецтв Голліса Вілсона була розташована на Флоренс-авеню, втиснута між крамницею зі спиртним і прокатним пунктом. На вікні, що виходило на тротуар, хтось зробив яскравий червоно-жовтий напис: ЗАХИСТИ СЕБЕ! КАРАТЕ, КІКБОКСИНГ І БРАЗИЛЬСЬКА КАПОЕЙРА. БЕЗ КОНТРАКТІВ. ЛАСКАВО ПРОСИМО НОВАЧКІВ.

Підходячи до школи, вони чули барабанний бій, а коли відчинили передні двері, звук став гучнішим. Використавши листи клеєної фанери, Голліс побудував приймальню зі столом і складаними стільцями. Розклад занять був приколотий до дошки бюлетенів, там також були плакати, присвячені місцевим змаганням з карате. Майя та Віккі пройшли повз дві маленькі роздягальні, де замість дверей висіли старі покривала, та зазирнули в довгу кімнату без вікон.

У кутку кімнати старий грав на джазовому барабані, звук відбивався від бетонних стін. Капоейристи у футболках і білих бавовняних штанях стояли в колі. Вони плескали в долоні в такт барабану й дивились, як борються двоє чоловіків. Один з борців був невисоким латиноамериканцем у футболці з написом «Думайте критично!». Він намагався захиститись від афроамериканця, якому було за двадцять, що давав вказівки у перервах між стусанами. Останній позирнув на відвідувачів, і Віккі торкнулася руки Майї. У Голліса Вілсона були довгі ноги та м’язисті руки. Його волосся, заплетене в косички, спадало на плечі. Майя кілька хвилин уважно спостерігала за ним, а потім повернулась до Віккі та прошепотіла: