Розділ 32. Закон і заповіти

Ідолопоклонство і всі пов'язані з ним гріхи були огидні для Бога, і тому Він звелів Своєму народові не змішуватися з іншими племенами, не “чинити за вчинками їх”, щоб не забути Бога. Він заборонив укладати шлюби з язичниками, щоб їхні серця не відвернулися від Нього.

Як тоді, так і тепер необхідно, аби Божий народ був чистим, вільним від світського бруду. Віруючі не повинні захоплюватися світським духом, бо це суперечить істині і праведності. Однак Бог також не бажає, щоб Його народ у своїй самоправедній недосяжності відокремився від світу і не справляв на нього жодного впливу.

В усі часи послідовники Христа, подібно до свого Вчителя, мали бути світлом для світу. Спаситель сказав: “Не може сховатися місто, яке стоїть на вершині гори. І не запалюють світла, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно всім у домі”, — тобто у світі. Він додає: “Так нехай і ваше світло світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Матвія 5:14—16). Саме так діяли Єнох, Ной, Авраам, Йосиф та Мойсей. Саме так, за Божим задумом, мав чинити Його народ Ізраїль.

Через те, що серця народу були сповнені невір'ям, ними опанував сатана; вони приховали своє світло замість того, щоб зливати його на навколишні народи. Перебуваючи під впливом духу фанатизму, вони або запозичували беззаконні звичаї язичників, або відмежовувалися від усіх в своїй гордій винятковості, ніби Божа любов і турбота призначалися лише їм одним.

Подібно до того, як у Біблії представлено два закони: один незмінний і вічний, а другий — тимчасовий, дочасний, так існують і два Заповіти. Заповіт благодаті вперше був укладений з людиною в Едемі; після гріхопадіння людина отримала божественну обітницю про те, що насіння жінки зітре змієві голову. Цей Заповіт пропонував усім людям прощення та зміцнюючу Божу благодать для послуху в майбутньому через віру в Христа. Він також обіцяв їм вічне життя за умови збереження вірності Божому Законові. Таким чином патріархи отримали надію на спасіння.

Цей Заповіт відновлений з Авраамом через обітницю: “І всі народи землі благословляться в насінні твоєму” (Буття 22:18). І ця обітниця вказувала на Христа. Авраам розумів це (Галатам 3:8, 16) і вірив, що Христос може дати прощення гріхів. Ця віра була зарахована йому в праведність. Заповіт із Авраамом також підтримував авторитет Божого Закону. Господь з'явився Авраамові зі словами: “Я Бог Всемогутній! Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний!” (Буття 17:1). Ось яким було Боже свідчення про Його вірного слугу: “Авраам послухав голосу Мого, і виконував те, що Я звелів: Заповіді Мої, Постанови й Закони Мої” (Буття 26:5). І Господь об'явив йому: “І Я укладу заповіт Мій між Мною й тобою, і між твоїми потомками в їхніх поколіннях, як вічний Заповіт, щоб бути Богом тобі і нащадкам твоїм” (Буття 17:7).

Хоч цей Заповіт був укладений з Адамом і відновлений з Авраамом, він не міг бути утвердженим до смерті Христа. Він існував як Божа обітниця з того часу, як було вперше згадано про викуплення; його приймали вірою, але після того, як Заповіт був затверджений Христом, він став називатися Новим Заповітом. Основою цього Заповіту є Божий Закон, а сам Заповіт — лише засобом, за допомогою якого люди знову могли перебувати в гармонії з божественною волею, бути слухняними Божому Закону.

Інша угода, названа в Писанні “Старим Заповітом”, була укладена між Богом та Ізраїлем на Синаї і затверджена кров'ю жертви. Заповіт Авраама затверджений кров'ю Христа, був названий “другим”, або “Новим Заповітом”, оскільки кров, якою він запечатаний, пролилася після крові першого Заповіту. Те, що Новий Заповіт був дійсним за днів Авраама, випливає з того, що він був в той час підтверджений як обітницею, так і Божою клятвою “у двох тих незмінних речах, в яких неможливо для Бога сказати неправду” (Євреям 6:18).

Але якщо Заповіт з Авраамом містив обітницю викуплення, то для чого ж був укладений ще Заповіт на Синаї? В час своєї неволі народ великою мірою втратив знання про Бога Та принципи, закладені в основу Заповіту з Авраамом. Визволяючи ізраїльтян з Єгипту, Бог бажав показати їм і Свою силу, і милість, щоб вони любили Його і довіряли Йому. Він привів їх до Червоного моря, де переслідувані єгиптянами, вони, здавалося, не мали порятунку: тоді вони повинні були усвідомити свою немічність і потребу в божественній допомозі. Тоді Бог визволив їх. Серця ізраїльтян сповнилися любов'ю та вірою в Його силу, яка була здатна допомогти їм. Він з'єднав їх зі Собою як їхній Визволитель від неволі.

Однак необхідно було донести до свідомості людей глибоку за своїм значенням істину. Проводячи життя серед ідолопоклонства та аморальності, вони не мали правдивого уявлення про Божу святість і надзвичайну гріховність власних сердець; про свою абсолютну неспроможність власними силами дотримуватися Божого Закону; про потребу в Спасителі. Усього цього їм треба було навчитись.

Бог привів їх до Синаю, явив там Свою славу, дав Закон з обітницею великого благословення за умови послуху. “Коли щиро послухаєтесь Мого голосу й будете дотримуватись Заповіту Мого, то… ви будете в Мене царством священиків, народом святим” (Вихід 19:5—6). Люди не усвідомлювали власної гріховності, не розуміли, що без Христа не зможуть виконувати Божий Закон; без вагання вони уклали Заповіт з Богом. Вважаючи, що можуть самі досягти праведності, вони проголосили: “Усе, що сказав Господь, зробимо й будемо послушні!” (Вихід 24:7). Ізраїльтяни були свідками того, як у страхітливій величі проголошувався Закон, тремтіли від жаху біля підніжжя гори; однак минуло лише декілька тижнів після того, як вони розірвали Заповіт з Богом, поклоняючись литому ідолові. Розірвавши Заповіт, вони вже не могли розраховувати на Божу прихильність; тепер, відчуваючи власну гріховність й потребу в прощенні, зрозуміли необхідність у Спасителі, Котрий був відкритий у Заповіті з Авраамом та в прообразних жертвоприношеннях. Таким чином із любов'ю і вірою ізраїльтяни з'єдналися з Богом як своїм Визволителем із рабства гріха. Вони були готові оцінити благословення Нового Заповіту.

Умовами Старого Заповіту були: “Щоб людина, дотримуючись Його, жила”. “Тому, хто їх (закони) виконує, вони дають життя” (Єзекіїля 20:11; Левіт 18:5), але “проклятий, хто не дотримується слів цього Закону, не виконує їх!” (Повторення Закону 27:26). Новий Заповіт укладений на “кращих обітницях”, — на обітницях прощення гріхів та Божій благодаті, яка відновить серце і приведе його до гармонії з принципами Божого Закону. “Ось який Заповіт Я укладу з домом Ізраїлю, — каже Господь: Вкладу Закон Мій у їхнє нутро, і на їхньому серці його напишу… їхню провину прошу, і не буду вже згадувати їхнього гріха” (Єремії 31:33—34).

Той самий Закон, котрий був написаний на кам'яних таблицях, закарбовується Святим Духом на скрижалях серця. Замість намагання досягти власної праведності, ми приймаємо праведність Христа. Його кров очищує нас від наших гріхів. Його послух приймається замість нашого. Після того серце, відновлене Святим Духом, приноситиме “плоди Духа”. Благодаттю Христовою ми житимемо в послусі Божому Законові, записаному в наших серцях. Маючи Христового Духа, ми будемо наслідувати Його вчинки. Через пророка Він говорить про Себе: “Твою волю чинити, Мій Боже, я хочу, і Закон Твій —у Мене в серці” (Псалми 39:9). Живучи серед людей, Христос проголосив: “Отець не залишив Мене Самого, бо Я завжди роблю те, що Йому до вподоби” (Івана 8:29).

Апостол Павло ясно вказував на зв'язок між вірою і Законом у Новому Завіті. Він писав: “Отже, виправдавшись вірою, маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа”. “Тож чи не знищуємо ми Закон вірою? Зовсім ні! Ми підтверджуємо Закон”. “Оскільки Закон був безсилий спасти від гріха, будучи ослабленим плоттю”, — тобто він не міг виправдати людину, яка за своєю гріховною природою не могла дотримуватись його, — то “Бог послав Сина Свого в подобі гріховної плоті в жертву за гріх, і осудив гріху плоті, щоб виправдання Закону здійснилося в нас, які живуть не за плоттю, а за Духом” (Римлянам 5:1; 3:31; 8:3—4).

Бог діє однаково в усі часи, хоч Його сила виявляється неоднаковою мірою і різними способами, відповідно до потреб людини в той чи інший час. Починаючи від Першої євангельської обітниці, протягом патріархальної та юдейської епох і аж до нашого часу поступово здійснюються Божі наміри в Плані викуплення. Спаситель, представлений у прообразному служінні через обряди й ритуали юдейського закону, — є саме Тим Спасителем, Якого відкриває нам Євангеліє. Хмари, що огортали Його божественний образ, розвіялися, сутінки й тіні зникли, й Ісус, Відкупитель світу, постає перед нами у всій досконалості. Він, Котрий проголосив Закон на Синаї, передавши Мойсеєві Постанови церемоніального закону, є також Тим, Хто виголосив Нагірну проповідь. Великі принципи любові до Бога, які Він поклав за основу Закону й Пророків, — лише повторення того, що було сказане Ним через Мойсея до єврейського народу: “Слухай Ізраїлю: Господь, Бог наш — Господь один! І люби Господа, Бога Твого, усім серцем своїм, і всією силою своєю!” (Повторення Закону 6:4—5). “І будеш любити ближнього свого як самого себе” (Левіт 19:18). Обидва закони, викладені одним і Тим же Учителем; Божі вимоги такі ж незмінні, як і принципи Його правління. Бо все виходить від Того, в Кому “немає переміни і ні тіні зміни” (Якова 1:17).