Розділ 26. Від Червоного моря до Синаю

Щотижня під час довгих років блукань пустелею ізраїльтяни були свідками потрійного чуда, яке мало закарбувати в їхній свідомості святість суботнього дня: шостого дня випадала подвійна кількість манни; сьомого дня її не було зовсім, а частина, призначена для суботи, залишалася свіжою й солодкою; якщо ж її залишали на будь-який інший день, — вона ставала непридатною до вжитку.

В усьому, що пов'язане з манною, бачимо переконливий доказ того, що субота, як це намагається дехто довести, не встановлена в час проголошення Закону на Синаї. Ще до того, як ізраїльтяни підійшли до Синаю, вони вже знали, що святість суботи є для них обов'язковою. Той факт, що вони щоп'ятниці збирали подвійну норму манни, готуючись таким чином до суботнього дня, в який вона не випадатиме, постійно нагадував їм про священну природу дня спокою. І коли хтось виходив збирати манну в суботу, Господь запитував: “Доки ви будете відмовлятися від виконання Заповідей Моїх та Законів Моїх?”.

“Ізраїлеві сини їли ту манну сорок років, аж до прибуття їх до заселеного краю, їли манну аж до приходу їх до границі Ханаанського краю”. Протягом 40 років, день у день, манна, що посилалася таким чудодійним чином, нагадувала їм про постійну опіку та ніжну Божу любов. Бог, за словами псалмиста, давав їм “хліб небесний”. “Хліб ангельський їла людина” (Псалми 77:24—25), тобто їжу, приготовлену ангелами. Вживаючи “небесний хліб”, люди щоденно переконувалися: Божа обітниця для них вбереже їх від усякого нестатку так, ніби вони жили серед родючих рівнин Ханаану, серед хвилюючих ланів збіжжя.

Манна, що падала з неба для насичення Ізраїлю, уособлювала Того, Хто прийшов від Бога, щоб дати життя світові. Ісус сказав: “Я — хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустині, і померли. Це Хліб, Який сходить із небес… коли хто споживатиме хліб Цей, той повік житиме. А хліб, який дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світу віддам” (Івана 6:48—51). Серед обітниць благословень Божого народу у вічному житті говориться: “Переможцеві дам їсти сокровенну манну” (Об'явлення 2:17).

Залишивши пустелю Сін, ізраїльтяни розташувалися табором у Ріфідімі. Там не було води, і вони знову висловили недовір'я до Божого Провидіння. У своїй сліпоті й самовпевненості люди прийшли до Мойсея з вимогою: “Дай нам води, щоб напитись!” Проте терпіння не зрадило Мойсея. “Чого ви сваритеся зо мною? Навіщо спокушаєте Господа? ” — сказав він їм. Розгніваний народ вигукнув: “Навіщо це ти випровадив нас із Єгипту? Щоб повбивати спрагою нас, дітей наших та отари наші?” Коли вони були щедро забезпечені їжею, то зі соромом згадували своє невір'я і нарікання, обіцяючи в майбутньому довіряти Господеві; але незабаром ізраїльтяни забули про свою обіцянку, не витримали першого ж випробування своєї віри. Хмарний стовп, що провадив їх, здавалося, був оповитий жахливою таємницею. “А Мойсей — хто він такий?” — запитували вони. Яку мету він переслідував, виводячи їх із Єгипту? їхні серця знову сповнилися підозрою й невірством; вони зухвало звинувачували його в намірі погубити їх та дітей їхніх через нестачі й труднощі, щоб таким чином заволодіти їхнім майном. У пориві гніву й обурення ізраїльтяни були готові каменувати Мойсея.

У відчаї Мойсей кликав до Господа: “Що маю зробити цьому народові?” Він отримав повеління узяти свій жезл, за допомогою якого творив чудеса в Єгипті, та й вийти разом зі старійшинами Ізраїлю перед народом. І сказав Господь Мойсею: “Ось Я стану перед тобою там на скелі, в Хориві, і коли вдариш по скелі, — лине із неї вода, і питимуть люди”. Він послухався — вирвався живий потік води, і напоєний був народ. Господь у Своїй великій милості, замість того щоб звеліти Мойсеєві піднести палицю і стягнути на незадоволених у своєму нечесті начальників народу страшні кари, на зразок тих, що спіткали Єгипет, зробив його жезл знаряддям визволення.

“Він розсік скелю в пустині, і щедро усіх напоїв, як з безодні. Звелів потокам зі скелі ринути, і води текли, немов ріки” (Псалми 77:15—16). Мойсей ударив по скелі, але поруч із ним стояв захований у хмарний стовп Син Божий, Котрий і викликав потік життєдайної води. Не тільки Мойсей і старійшини, а й усі зібрані, що стояли на відстані, бачили славу Господню, але якби хмара зникла, вони загинули б від вражаючого сяйва, яке оточувало Того, Хто перебував у хмарі.

Відчуваючи спрагу, народ спокушував Бога, кажучи: “Є Господь серед нас, чи нема?” Якщо Бог привів нас сюди, то чому ж Він не дає нам води, як дав хліб? Виявляти таке невірство — злочин, і Мойсей побоювався, що їх спіткають Божі суди, І назвав він це місце “Масса (випробування) і Мерива (сварка)” на згадку про їхній гріх.

Тепер ізраїльтянам загрожувала нова небезпека. Через те, що вони нарікали на Бога, Він піддав їх нападові ворога.

Амаликитяни, жорстоке войовниче плем'я, що мешкало в тій місцевості, виступили проти них і побили слабких та втомлених ізраїльтян, які йшли останніми. Мойсей, знаючи, що народ не готовий до битви, звелів Ісусові Навину вибрати воїнів із різних поколінь і повести їх наступного дня проти ворога; він же у цей час стоятиме на верхів'ї гори з Божим жезлом у руці. Наступного дня Ісус Навин та його люди напали на ворога, тоді як Мойсей, Аарон і Хур вийшли на верхів'я гори, щоб бачити поле бою. Піднісши руки до неба, тримаючи Божу палицю, Мойсей молився про успіх ізраїльського війська. У ході битви всі зауважили: доки його руки були піднесені догори — перемагав Ізраїль, а коли він опускав їх, — перемога була за ворогом. Коли Мойсей утомився, Аарон та Хур підтримували його руки аж до заходу сонця; і ворог почав утікати.

Підтримуючи руки Мойсея, Аарон та Хур показали цим народові, що їхній обов'язок — підтримувати свого вождя в його тяжкій праці; він же отримує слово від Бога, щоб передати їм. Учинок Мойсея також вказував на те, що Бог триматиме долю ізраїльтян у Своїх руках; доки вони покладатимуться на Нього, Він воюватиме за них і підкорятиме їхніх ворогів; але, коли вони перестануть надіятись на Нього і покладатимуться на власну силу, тоді стануть слабшими навіть за тих, хто не знає Бога, і вороги подолають їх.

Як перемагали євреї, коли руки Мойсея були піднесені до неба у заступництві за них, так перемагатиме Божий Ізраїль, який вірою ухопиться за силу Свого всемогутнього Помічника. Проте божественна сила повинна поєднуватися з людськими зусиллями. Мойсей знав: Бог не переможе їхніх ворогів, якщо Ізраїль залишиться бездіяльним. У той час, коли великий вождь був на зв'язку з Господом, Ісус Навин разом зі своїми відважними воїнами докладав усіх зусиль, щоб розбити ворогів Бога та Ізраїлю.

Після поразки амаликитян Бог звелів Мойсею: “Напиши це на пам'ятку в книзі та вклади Ісусові в серце, що повністю зітру Я пам'ять Амаликову з-під небес”. Перед смертю великий вождь передав своєму народові урочисте доручення: “Пам'ятайте, що зробив з вами Амалику дорозі, після виходу з Єгипту, як він напав на тебе в дорозі і повбивав між тобою всіх ослаблених, що відставали, коли ти був стомлений та знесилений; і він не боявся Бога… мусиш стерти пам'ять Амалика з-під небес. Не забудь же!” (Повторення Закону 25:17—19). Про цей нечестивий народ Господь сказав: “Рука Амалика проти престолу Єгови” (Вихід 17:16).

Амаликитяни були обізнані щодо Господнього характеру та Його верховної влади, але не мали страху Божого, наважилися чинити опір Його могутності. Чудеса, здійснені Мойсеєм в Єгипті, стали об'єктом глузувань амаликитян, які насміхалися над побоюваннями навколишніх народів. Вони поклялися своїм богам знищити євреїв, аби жоден із них не врятувався, вихвалялися, нібито Бог Ізраїлів безсилий перешкодити їм. Ізраїльтяни нічим їм не загрожували і не завдали жодної шкоди. Їхня агресія була безпідставною. Знищенням Божого народу вони прагнули показати всім свою ненависть до Бога, виявити відкритий непослух. Амаликитяни здавна були запеклими грішниками, а їхні злочини волали до Бога про помсту, однак Його милість все ще кликала їх до покаяння; здійснивши напад на втомлених, беззахисних ізраїльтян, амаликитяни підписали цим вирок собі. Бог піклується про найслабших Своїх дітей. Жодна жорстокість або насильство над ними не залишаються непоміченими Небом. Божа рука, як щит, простягається над усіма, хто любить і боїться Його; нехай люди остерігаються цієї руки, бо вона тримає меч правосуддя.

Недалеко від того місця, де тепер отаборились ізраїльтяни, проживав Їтро, Мойсеїв тесть. Їтро чув про звільнення євреїв і тепер вирушив, щоб зустрітися з ними та повернути Мойсеєві його дружину і двох синів. Вісники повідомили великого вождя про їхнє наближення, і він із радістю вийшов назустріч, а після привітань запровадив до свого намета. Через небезпеки, пов'язані з виходом ізраїльського народу з Єгипту, Мойсей відіслав свою сім'ю до тестя, але тепер знову міг насолоджуватися їхнім товариством. Мойсей розповів Їтро про всі ті чудеса, які Бог учинив Ізраїлю. Це втішило патріарха, котрий благословив Господа; разом із Мойсеєм та старійшинами він приніс жертви і узяв участь в урочистому бенкеті, влаштованому на згадку про милість Божу.

Їтро, котрий деякий час залишався з ними, дуже швидко зауважив, якими тяжкими були обов'язки, покладені на Мойсея. Підтримувати лад і дисципліну серед численної маси необізнаного і недосвідченого народу було неабиякою справою. Мойсей, визнаний народом керівник і суддя, змушений був піклуватися не тільки про загальні інтереси народу та визначати обов'язки; до нього зверталися також із різними спірними питаннями. Це був своєрідний засіб, що давав йому змогу навчати людей, як він сам про це сказав: “…Оголошую постанови Божі та закони Його”. Та Їтро не схвалював цього, кажучи: “Занадто тяжка для тебе праця. Не під силу справитись з нею тобі одному. Справді стомишся ти”. Він порадив Мойсеєві призначити відповідних людей, поставивши їх тисячниками, сотниками і десятниками. Вони мають бути “мужами здібними, богобоязливими, справедливими, некористолюбними”. Вони мали судити визначені справи, тоді як найскладніші та найсерйозніші питання надалі підлягали розгляду Мойсеєм, котрий, за словами його тестя, повинен стати “посередником для народу перед Богом, підносячи справи до Нього”. “І навчай їх постановам і законам, вказуй їм шлях, яким вони мають іти, і справи, які повинні робити”. Ця порада була прийнята; вона не тільки принесла полегшення Мойсеєві, а й сприяла запровадженню кращого порядку.

Господь особливо вшанував Мойсея, творячи його руками чудеса; але він, хоча й вибраний, щоб навчати інших, не вважав себе за такого, котрий не потребує навчання. Вибраний вождь Ізраїлю охоче прислухався до порад побожного мідіянського священика та скористався його мудрим планом.

З Рефідіму народ рушив далі, йдучи за хмарним стовпом. Їхній шлях пролягав через випалені сонцем рівнини, стрімкі гори й скелясті бескиди. Часто, коли ізраїльтяни перетинали піщані пустелі, суворі гори, немов бастіони, заступали їм шлях, створюючи враження, що дорога вперед неможлива. Та підійшовши ближче, вони зауважували, що стіна гір не була монолітною, в різних місцях виявлялися ущелини, і їхньому погляду відкривалися нові простори. Тепер вони йшли глибоким межигір'ям, укритим дрібним камінням. Це була велична, вражаюча картина. Поміж скель, що на сотні футів підносилися з обох боків, наскільки сягало око, можна було бачити живий потік людей, овець та іншої худоби. А перед ними в урочистій величі здіймалася гора Синай. Хмарний стовп зупинився на її вершині, і люди розкинули намети на рівнині біля її підніжжя. Це місце повинно було стати їхньою домівкою майже на рік. Уночі вогняний стовп запевняв їх у божественному захисті, а під час їхнього сну землю м'яко вкривав небесний хліб.

Світанок золотив темні хребти гір, а сяючі сонячні промені, що проникали у вузькі та глибокі ущелини, видавалися змученим мандрівникам променями милості від престолу Божого. Величні й разом з тим суворі гори, що оточували їх з усіх боків, стояли в своїй самотності, як величні пам'ятники вічності. Ця картина викликала почуття урочистості й благоговіння. Людина починала усвідомлювати, якою слабкою й нерозумною вона є в присутності Того, Хто “гори ті зважив на вазі, а взгір'я — шальками” (Ісаї 40:12). Тут Ізраїль мав отримати найпрекрасніше об'явлення, будь-коли дане Богом людям. Тут Господь зібрав Свій народ, щоб, проголошуючи святий Закон, показати йому священний характер Божих вимог. У душах ізраїльтян мали відбутися величезні, докорінні зміни, тому що неволя і довгий час перебування серед ідолопоклонників призвели їх до згубних наслідків, позначилися на характерах і звичках; Бог працював над тим, щоб дати їм пізнання про Себе, піднести на вищий моральний рівень.