Розділ «Заметіль »

Швидко виїхали за місто. Коли воно заховалося за переліском, Марійка стала схлипувати і, притулившись до Іванової спини, довгий час сиділа отак, доки не заспокоїлася, відчуваючи дужу спину свого чоловіка. День видався гарним, морозу майже не відчувалось, і двоє мандрівників вирішили скористатись цим і їхати без зупину, підкріплюючись сухою їжею.

Опісля обідньої пори сонечко непомітно сховалось за рожевими хмаринками, а ближче до вечора з неба став безперестанку падати сніжок. Назустріч подув колючий вітер, який боляче бив снігом. Іван занепокоївся і хотів єдиного — побачити якусь хатинку та перебути негоду. Срібко впевнено тягнув воза, а коли суцільна снігова пелена сховала все навкруги, він спинився і, понуривши голову, стояв, чекаючи наказів від господаря.

Іван підійшов до коня спереду, погладив по щелепі, але той стояв, показуючи своїм зніченим станом, що повністю довіряється людині. Нічого не лишалося, як підстьобнути Срібка, і вони поїхали далі у сніговий морок. Наближалася ніч, а жодних натяків на людське житло не було.

Раптом Срібко спинився, упершись боком в якусь темну високу купу. Іван оглянув це місце і зрозумів, що Срібко в негоду вибрав сховищем копицю сіна, але в полі, і це було добре. Іван з Марійкою швидко наскубли з копни сіна та обіклали ним коней. Іван прив’язав Гнідка до повода Срібка. Тепер їм удвох було тепліше, особливо як на Гнідка накинули попону, а на Срібкову спину — рядно. Треба було налаштувати нічліг і собі, але поблизу нічого більше не знайшли. І знову ж таки віз обіклали сіном.

Палити вогнище не було змоги, й Іван заходився ладнати спис. Прив’язав на кінець палиці довгий ніж — дарунок Романа у дорогу — і залишився задоволеним такою зброєю. Під захистком копиці було тепліше і безпечніше, добратися до них можна було тільки від задка воза, та й то Іван добре прилаштував полог, який міг стати завадою для непроханих гостей.

Спати вирішили по черзі і якнайближче притиснулись один до одного. Слухали завивання вітру і стиха розмовляли, опікуючись своєю подальшою долею. Потім Марійка стала виціловувати Івана та примовляти:

— Іваночку, в моєму животі наше дитятко росте. Воно також турбується за себе і за нас! Ми виживемо — нас уже троє!

Для Івана це було несподіванкою, і він якийсь час лежав мовчки, обмірковуючи радісну новину. Та Марійка не давала йому ні про що й думати. Вона радісно щебетала на вухо лагідні слова, говорила про те, як вони будуть леліяти їхню дитинку, побудують хату та заживуть щасливо. Іван слухав Марійку і з усім погоджувався, але тепер його переймав і острах за їхнє дитя, тож промовив скупо:

— Треба витримати, не замерзнути в полі... Завтра буде гарна днина.

Так і поснули непомітно, мріючи про щасливе життя та зігріваючись теплом своїх тіл. На затишному плечі чоловіка Марійці наснився радісний сон, що вона літнього дня купає синочка у чистій воді, а він борсається в купелі та щасливо сміється. Іван стоїть поряд і подає чисті повивальні обгортки, і вони разом повивають синочка та кладуть у колисанку, прив’язану до сволока.

Вони прокинулись одночасно від настійного шарпання коней. Іван схопив поводи і ще тугіше притягнув за вудила обох коней та надійно прив’язав за риштак воза. Наказавши Марійці накритися ліжником з головою, став умовляти коней, щоб заспокоїлися. Коні, відчувши силу та владу господаря, вже не хропіли і застигли в якомусь очікуванні. Та Іван у сніговій імлі побачив тіні двох чи трьох вовків, що нервово сновигали неподалік. Іван чекав, як вони поводитимуться далі, і приготував пістоль, проте в таку негоду пострілу може й не бути. Згадав про свій власноруч зроблений спис і поклав його біля себе.

Вовки не насмілювались напасти, але Іван знав, що голод змусить їх зробити це. Його найбільше хвилювала роздратована поведінка коней. Важливо, щоб вони не обірвали поводи і не зважилися на безтямну втечу, бо тоді буде кінець усім! Він нахилився до Марійки і попрохав її весь час заспокоювати коней, а сам спостерігав за діями хижаків, які все ближче підходили до воза. Один із них уже заліз на сіно, яким був обкладений віз, і спробував наблизитись до коней, але сплигнути з м’якого сіна на спину коня сіроманець не міг. Вовки стали нервово підвивати, і їхнє завивання турбувало не тільки коней, але й пронизувало льодяним холодом смертельної небезпеки серця людей.

Марійка була налякана, та все ж тремтячим голосом заспокоювала коней, а вони час від часу голосно іржали — мабуть, відлякували вовків, а можливо, відгукувалися на вмовляння жінки.

Проминуло досить багато часу, а вовки ніяк не хотіли відмовитися від такого жаданого та близького банкету. На подив Івана, вони стали відгрібати лапами сіно, яким були обкладені коні. Швидко зробивши підхід до крайнього коня, найспритніший з них примірявся заплигнути на шию Гнідку. Тут Іван зрозумів, що лише споглядати за ними більше не можна, і коли один із вовків з’явився зовсім близько, натиснув на гачок. Постріл не вдався, але вовк, почувши дивний ляскіт заліза, відскочив назад. Іван витяг з-під кожуха другий пістоль і чекав, коли хижак наважиться підібратися поближче до Гнідка. Коли вовк без вагань кинувся до коня, козак стрільнув.

Завивання вітру перекрило виття та жалісливе скиглення вовка, що, звалившись назад, пробував підвестися на лапи та врятуватися втечею. Іван не дав йому часу зібратися з силами після поранення і, схопивши спис, дістав сіроманця під бік. Той іще раз заскиглив і, затіпавши лапами, застиг. Решта хижаків відбігли подалі, їхні скоцюблені обриси було ледве видно у пітьмі.

Коні, привчені до пострілів, трішки приструнилися, а тепер, як і люди, чекали, що буде далі. Марія, побачивши, що вовки таки нетерпляче чекають слушного часу, гнівно промовила:

— Які кровожерливі!.. А стрілою зможеш дістати?

Іван намацав у коробі лук і став його лаштувати. Марія у цей час пильно дивилася навколо. Нарешті лаштування було завершено, й Іван подивився у напрямку вовчої зграї. Помітив лише одного вовка, який походжав туди-сюди і час від часу жалісно підвивав.

— Маріє, я його не вбиватиму. Схоже, що він оплакує свого дружка...