Розділ «Дорожні спогади »

Ще було далеко до світанку, а віз, на якому їздовим був молодий худорлявий парубок (у нього ще й пушку над верхньою губою не було), виїхав з подвір’я Марти. Господиня після прощальних слів ще довго стояла побіля двору, і, коли затихло торохтіння воза по примерзлій землі, сумно схилила голову та зайшла до хатини, яка їй тепер вважалась пусткою. Тільки й радощів було, як гуртом сідали до столу або як довгими осінніми вечорами Іван розповідав козацькі бувальщини.

Вона не встигла й застерегти Марію, як та вже закохалася в Івана до нестями, її осиротіла душа тягнулася до нього, неначе до свого останнього порятунку. Іван, відчувши кохання Марії, а особливо її турботу побіля нього, не стримався, і Марта запізно вже зрозуміла, що вони стали чоловіком і дружиною. Тепер сиділа задумливо на лаві, склавши руки; а коли на подвір’ї почула іржання Ясочки, трохи відлягло від серця: все ж таки є при хаті жива істота. І вона пішла поратися побіля Марійчиного дарунку.

До світанку віз торохтів по мерзлому шляху до Криниць, і тут Марія зупинилась, щоб поправити підстилку з сіна, на якій лежав Іван. Він підвівся і, доки його кохана підбивала сіно, невідступно стежив за нею, а потім промовив:

— А давай тобі хоч якісь вусики намалюємо. Видно в тобі паняночку, зіронько моя... На шляху сотні людей, ще хтось додивиться...

Марія посміхнулася до нього і, нахилившись до вісі воза, палицею зачепила брудного чорного дьогтю та весело протягнула Івану.

— Малюй, буду і я з вусами. Можеш всю запацюрити, аби лише твоя і з тобою!..

Іван поцілував її в яскраво-рожеві вуста і з жалем став вимальовувати вуса, а заодно й затемнив її рожево-молочне личко.

— Тепер ти трішки схожа на молодого осиротілого парубчака, що добирається на Січ із пораненим козаком, — задоволено сказав Іван.

Шлях був безлюдним, і лише інколи двоє чи троє вістових об’їжджали їхній віз. Уздрівши козака, привітно махали руками на знак привітання.

Іван на вимощеному ліжку почувався добре, і якби не нагадувала про себе рана, що шпигала болем на якійсь черговій вибоїні, їхати отак з милою можна було хоч на край світу. Марія на такій дорозі винувато поглядала на нього, посміхалась, здвигнувши плечима.

Його думки полинули в ті дні і ночі, що промайнули в хатині Марти, мов феєричні видіння. У той нещасливий день, коли він отримав поранення, пізнім вечором до хати нахрапом увірвався війт з двома дебелими парубками. Став погрожувати Марті, що спалить хату за те, що дала притулок козакам. Іван лежав на печі напівсвідомий, і коли почувся тупіт ніг, він уже став подумки прощатися з цим світом. Проте на піч метнулася Марія і, швидко знявши верхній одяг, майже закрила його своїм напівоголеним тілом. Іван лежав під нею, ледве не задихаючись, але тугі принадні груди пробудили в ньому наснагу до життя...

Розгніваний війт наказав парубкам оглянути хату, а Марта стала голосити, що козаки в неї все забрали, а хрещеницю ледве не забили, бо прийняли її за польську шпигунку, яка вешталася на околиці містечка. Війт усе поглядав на піч, а коли, обіпершись на підпічок, заглянув, то Марія піднялася, перелякано та сором’язливо зойкнула. Груди її випали з-під пройми сорочки, і війт, неначе вкушений ґедзем, шарпнувся назад та, крикнувши парубкам виходити з хатини, подався за ними вслід. Коли тітка Марта зачинила засув, Марія стала злазити з печі, і перед Іваном, що був ледве живий від хвилювання, промайнула оголена сідничка. На все життя запам’ятав дивовижне роздвоєння, а внизу стрункої спинки — дві ямочки, що манили до себе не менше, ніж те, що було нижче.

Тепер Іван тільки й жив тим, що мав нагоду спостерігати за грайливою Марією, і помітив, що в домашньому затишку вона зовсім інша, не така, якою побачив її вперше. Личко стало молочно-рожевим, і на ньому, над верхньою губою на правій скроні, ближче до брови, виднілися дві цяточки-родимки, і коли дівчина говорила, вони ніби підморгували Іванові. Він заворожено мовчав і дивився на Марійку, а вона посміхалася і питала:

— Іване, а ти мене чуєш чи про військо своє думаєш?

Двічі на день міняла перев’язи, і хоч було досить боляче, він нетерпляче чекав цих хвилин. Мріяв про Марію і тоді, як вона виходила до повітки впорядковувати Ясочку. Знову хотів бачити смарагдові очі, прямий носик, що ледве помітно задерся догори, та вуста, які під час їхнього перебування у хрещеної Марти ще більше налилися невимовними пухлинками і вабили до себе, просили, щоб їх пестили, спивали з них принаду.

Увечері Марія розплітала чорну, туго заплетену косу та деякий час ходила по хаті, готуючись до сну. Іван не міг відвести очей від розплетеного волосся, відверто милувався коханою, звісивши голову з печі. Марія грайливо посміхалася, а хрещена Марта суворо поглядала на парубка. Коли дівчина заходила за ширму і було чути плескіт води, Іван забував про свою рану, готовий був сплигнути на долівку.

Був четвер, і Марта зранку повідомила, що йде молоти зерно, бо мірошник працює лише в цей день. Вона взяла торбу збіжжя і поспішила до млина, а Марія стала готуватися до перев’язування рани. Коли попросила Івана відкрити поранену ногу., він помітив, як тремтять її руки. Доторкнувшись до її шиї, промовив:

— Сміливіше, Маріє! Рана вже майже не болить. Скоро на коні гарцюватиму...

Вона нічого на те не сказала, а тільки сумно подивилася в його карі з прозеленню очі, які світилися яскравим незвичайним світлом та добротою. Він так само, як і Марія, мав чорняве волосся, високу та струнку статуру. Незважаючи на відрослі за час дорожніх поневірянь щетину і вуса та деяку блідість на обличчі, він мав досить вабливий вигляд.