Розділ «Дорожні спогади »

Закінчивши перев’язувати, Марія невесело промовила:

— От підеш, Іване, на свою війну і забудеш нас, а ми залишимось удвох з хрещеною без захисту, без допомоги...

Іван уже не радий був, що сказав про швидкий від’їзд, і, піднявши її похилену голову, заглянув у смарагдові очі, наповнені смутком, та промовив:

— Так, поїду... Але ніколи тебе не забуду, ти в мене отут, — показав рукою на серце.

Марія помовчала трохи і вже з усмішкою сказала:

— А можна й не йти до війська... Там і без тебе все добре, ляхів прогнали аж до Замостя.

Іван пильно поглянув на кохану і побачив, як із куточків її очей стали викочуватися сльозинки. Не знав ніколи дівочих сліз, тож розгубився і, не знайшовши іншої розради для Марії, став цілувати її мокрі очі. Вона на якусь хвильку застигла нерухомо, а потім піймала Іванові вуста своїми і прилинула до них, обпікши поцілунком усе його тіло. Він обхопив її покірну голову і став цілувати, не обминаючи жодної цяточки розгарячілого личка. Марія ледве встигала відповідати своїми вустами на його поцілунки і не встигла отямитись, як його гарячі вуста вже цілували її груди, шию, а від лоскоту біля вушок в її голові ледве не запаморочилось. Марія стала злегка пручатися від його навальної наснаги. У глибині свідомості він відчував, що все не так могло бути, але первісна жага не дозволяла йому зупинитися, і рука потяглася до найпотаємнішого куточка жіночого тіла. Відчувши під рукою шовковисте гніздечко, він опустив голову та став пестити її живіт, який від дівочого хвилювання грав, неначе хвиля під час вітру. Марія не мала сили йому опиратися, тільки з її вуст інколи вилітав дразливий шепіт:

— Іванку... Іванку! Не треба... Іванку, любий...

Та якось несподівано її ніжки розійшлися, і він, відчувши себе потрібним та дужим, притиснув стан Марії до себе, відчув первісну радість злиття з жінкою. Почувся легкий зойк цнотливої дівчини, і вони полинули у безмежний, шалений світ кохання...

Це був не звичайний ранок, а жадана і така вистраждана зустріч двох людей, двох осиротілих душ, для яких кохання та близькість були не просто тимчасовим запалом, а єднанням на все життя до скінчення віку. Їхні почуття долинули до височини невідомого світу, і вся сила почувань споконвічних пращурів понесла тепер уже їхній рід у майбуття. Він безтямно шепотів чи й викрикував її ім’я, а Марійка, не відриваючись від нього, притискалася міцно, неначе хотіла залишити його побіля себе на все життя. Іван, потроху приходячи до тями, поцілунками залагоджував свою провину і, дивлячись зблизька на личко коханої, не впізнавав її: вона була якоюсь іншою, ще гарнішою та принаднішою. Нарешті зумів розтулити вуста для слів і прошепотів:

— Ти моя, Марійко, єдина кохана в цілому світі...