Історичний розвиток адміністративно-судової практики вимагав залучення досвідчених осіб до розслідування та розгляду справ, які вимагали спеціальних медичних знань.
Уже в найдавніших законодавствах Стародавнього Риму, в Древній Греції, Індії та Китаї, зокрема, в манускриптах індусів (Аюр-Веда, 600 років до н.е.) та в книгах Мойсея, трапляються визначення судово- медичного характеру.
У Римі ще до Різдва Хрестового в справах про вагітність, пологи чи аборт давали відповідні роз'яснення "баби-пупорізки". Відомо, що під час розслідування вбивства Юлія Цезаря (44 р. до н.е.), лікар Антисій виявив 23 рани, одну з яких він визнав смертельною. Римські лікарі (за Адріана, 76-138 pp.) приймали участь у опрацюванні закону про строк вагітності, а Кодекс Юліана, що слугував створенню римського права (529- 534 pp.), засвідчує про роль лікарів у судовому процесі: "Medici non sunt propriae testes, sed magis est judicium quam testimonium", тобто "Лікарі власне не свідки, вони більше судді, ніж свідки".
У Вірменії в 1184 р. за дорученням католикоса Агванка Степаноса П було розпочато роботу над “Вірменським судебником” в якому, зокрема, була стаття 29 'Ήρο покарання за забиття”, а через 80 років у доопрацьованому “Судебнику” Смбата Спарапета згадується про травму зубів та про необхідність визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження, а також про небезпечність для життя заподіяних ушкоджень. Найстарішою письмовою пам'яткою із судової медицини, що збереглися, вважається створений Сун-Ци в 1247 році компендіум "Сі-Юань-лу". Трактат складається з п'яти книг. Перші дві книги присвячені питанням судово- медичного розтину трупа, документуванню результатів розтину, використанню з цією метою спеціальних бланків з контурним зображення людського тіла. Розглядаються питання ідентифікації трупів та опису ушкоджень, наведене графічне зображення точок тіла, у зонах яких, на думку автора, ушкодження є небезпечним для життя. У цих книгах наведені способи діагностики та доказу насильницької смерті внаслідок ушкодження гострими та тупими предметами, механічної асфіксії, дії високої температури. Третя книга містить основні відомості про способи ушкодження та відповідні знаряддя, про диференційну діагностику зажиттєвого та посмертного ушкодження, про ознаки смерті внаслідок голоду, дії атмосферної електрики; містяться також відомості про причини раптової смерті та про ятрогенну смерть. Четверта та п'ята книги присвячені питанням отруєння рослинами, грибами, різними хімічними отрутами, отрутою тваринного походження тощо.
В Європі в період раннього середньовіччя (ХІ-ХІІ ст.) лікарі в судах участі не брали, бо панувала "обвинувальна" форма судового процесу. Зміна в XII-XIV ст. "обвинувальної" форми судового процесу на "розшукову", коли в основу обвинувачення або визнання правоти кладуться формальні докази, теж майже не вимагало залучення до процесу фахівців гатузі медицини Папа Піп III (XIII ст.) говорить про виняткове значення лікарів під час розгляду справ про ушкодження. У XIV ст. у Франції ор- динанси згадують про королівського хірурга в Паризькому суді.
Бамбергськнй кодекс – перший європейський кримінальний кодекс, який уклав 1507 р. Шварценберг (J. Schwarzenberg), уперше законодавчо оформив питання судової медицини. А в 1532 році в Німеччині видається Кримінальний кодекс (Lex Carolina) Карла V. яким визначено обов'язок для суддів запрошувати лікарів під час розгляду справ про заподіяння смертельних ран. дітовбивство, викидень, отруєння, помилки лікарів тощо. Цс був акт. що започаткував федеральну медичну експертизу.
Подальший розвиток природничих наук – фізики, хімії, біології та медицини, зокрема, гістології та патологічної анатомії, сприяв розвиткові судової медицини. Розумінню причин смерті сприяли розтини тру пів (мал. 1). які тривалий час були заборонені церквою.
Мал. 1. Найстаріша з відомих мініатюр, що зображають розтин трупа (з рукопису IV ст., який знаходиться в Оксфорді): лікар та монах застали сторонню людину біля трупа жінки; рядом з трупом розкидані внутрішні органи – нирки, серце, легені, шлунок, а в руці особи, що виконує розтин, знаходиться печінка.
У 1575 р. побачили світ праці А. Паре "Про ушкодження", "Про незайманість", "Про різновиди насильницької смерті", "Настанова до укладення судово-медичних міркувань", а наприкінці ХIV-го ст. – праця Кондрохі "Правила складання актів та висновків". 1602 р. Ф. Фіделіс (F. Fidelis) уперше в Європі у своїй праці "Про донесення лікарів" систематизує знання із судової медицини, а в 1621-1661 pp. римський лікар П.
Закхіус (Р. Sacchius) друкує багатотомний посібник. 1690 р. Ж. Бонн (J. Bonn) у Лейпцигу видає твір "Судова медицина", який фактично започаткував назву науки та спеціальності. У герцогстві Вюртемберг 1686 р., а згодом і в інших країнах Європи, приймається закон за яким дозволявся повний розтин трупа і лікар-експерт повинен був публічно обґрунтувати та захистити свої висновки, що сприяло розвиткові судової медицини.
XVIII ст. характеризується появою ряду наукових праць із судової медицини: "Настанови із судової медицини" Тейхмайєра (Н. F. Teichmayer, 1722), "Система медичної юриспруденції" Альберті (М. Alberti, 1748), "Книга з судового лікознавства" Халлера (A. Haller, 1784), "Матеріали з державного лікознавства" Мецгера (Metzger, 1792). У XIX ст. у Франції та Німеччині з'являються перші періодичні видання з судової медицини, виходять фундаментальні праці з токсикології Орфіла (М. J. В. Orfila, 1818) та посібники з судової медицини Орфіла (М. J. В. Orfila, 1818) та Девержі М. G. A. Devergi, 1839). Значний внесок у розвиток судової медицини зробили й інші вчені, зокрема Е. Гофман (Е. Hoffman), який створив підручник (1878) та атлас з судової медицини (1898). Наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. в університетах Європи судову медицину викладали разом з анатомією, а наприкінці XIX ст. створюються у Відні, Берліні та інших великих містах інститути судової медицини, а в окремих державах (Франції, Бельгії, Австро-Угорщини, Румунії) – самостійні кафедри поліційної та судової медицини.
Завдяки розвиткові фізики, хімії, мікробіології, гематології, імунології та серології на межі XX ст. формуються сучасні напрямки судової медицини. Значний внесок у розвиток судово-медичної науки в XX ст. внесли Мюллер (D. Muller), Понсольд (A. Ponsold), Хансен (G. Hansen), Прокоп (О. Prokop) та Дюрвальд (W. Durwald) у Німеччині, Сименон (С. Simonin) у Франції, Кернбах (М. Kembach) у Румунії, ГГ. Поп-Васильєв у Болгарії, Симпсон (К. Simpson) у Англії, Гансалес (Gonzales) у США тощо.
За часів Київської Русі обов'язковим було опосвідчення осіб, що мали тілесні ушкодження, але юно виконувалося самими суддями, а не медиками. Подальший розвиток судової медицини в Україні нерозривно пов'язаний з розвитком судової медицини в Російській імперії, до складу якої входила Україна.
Російський цар Петро І запровадив з 1716 року обов'язкові розтини трупів у випадках насильницької смерті. А з 1746 року в Росії виконується розтин трупів осіб, що померли раптово, для чого введено спеціальні посади лікарів. Лікарі керувалися "Настановами лікарям із судового огляду та розтину мертвих тіл" (1829), а згодом Уставом судової медицини (1842). Судова медицина викладалася в університетах спочатку разом з анатомією та фізіологією, з 1863 р. – разом із гігієною, санітарією та епідеміологією, а з 1884 р. були створені самостійні кафедри. Розвиток судової медицини за часів Російської імперії пов'язаний з іменами таких учених, як М.Я. Мудров, І.В. Буяльський, М.І. Пирогов, Є.О. Мухін, П.А. Мінаков, С.А. Громов, Є.В. Пелікан, І.М. Гвоздьова та багатьох інших.
Фундатором київської школи судових медиків уважається М.О. Оболонський, автор "Посібника з судово-медичного дослідження трупів".
За радянських часів відкриття вищих медичних навчальних закладів супроводжувалося створенням кафедр судової медицини, що сприяло розвиткові судово-медичної науки. Провідними вченими галузі судової медицини були В.М. Смолянінов, М.В. Попов, В.І. Прозоровський, О.П. Громов, М.І. Авдеев та інші. Розвиток судової медицини в Україні пов'язаний з іменами М.С. Бокаріуса, М.І. Райського, Ю.С. Сапожникова, А.Ф. Рубіжанськош, І.О. Концевич, В.І. Кононенка, Ю.П. Шупика, О В. Філіпчука, В.І. Костилєва, В.С. Семенникова, МЛ. Марченка, А Х. Завальнюка та багатьох інших науковців.
У Кш'ві (з 1917 року) та Харкові (з 1925 року) існують науково- дослідні інститути, які є центрами наукової судової експертизи, у тому числі й судово-медичної експертизи. З українських вчених над питаннями судової медицини працювали І. Буяльський, Є. Мухін, П. Заблоцький- Десятовський, а у новіші часи– Ф. Патенко, С. Дворниченко, М. Бо карі юс (видатний судовий медик України, автор низки монографій і підручників з судової медицини), М. Смоленський, Ю. Сапожников, А. Лісовий та інші.
Розділ II. Судова експертиза
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова медицина» автора Герасименко О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ І. Короткий виклад історії судової медицини та судової медичної експертизи“ на сторінці 1. Приємного читання.
