Розділ «68»

Вона підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, осмикнула бордову блузку.

– Я каву поставлю, – мовив Валентин і зник на кухні-їдальні, залишивши двері відчиненими.

По дерев’яних сходах до них спустилася дружина Валентина Світлана. Привіталася.

Коли вже всілися за довгим сосновим столом, зробленим самим хазяїном будинку, Валентин поставив перед Віктором і Танею цукорницю та вазу з печивом.

– Вам яблука тоді передали? – запитав Валентин, дивлячись на Віктора.

– Які яблука? Коли? – здивувався Віктор.

– Ну, коли від вас хлопець приїжджав… З приводу Миколи. Він іще іншу фотографію показував, тільки там Микола молодший був…

Спантеличений Віктор переглянувся з Тетяною, зітхнув.

– Ні, не передавали мені яблук, – сказав задумливо. – А що, той хлопець сказав, що від мене?

– Ні, я просто запитав його, чи не від вас він. Він мені й сказав, що від вас. Іще привіт передав… Приємний хлопець, я думав, він яблука довезе… У нього ще така маленька сережка-зірочка у вусі. Я навіть здивувався – подумав, ось тобі й демократія, все що завгодно в органах тепер носити можна, хоч у вусі сережку.

– Гаразд, Валентине, – перебив його Віктор, підсовуючи до себе чашку з кавою. – Розкажіть Тані ще раз усе, що пам’ятаєте.

Валентин чітко й коротко описав обидві зустрічі з Ценським. Так чітко, мовби вже не раз розповідав цю історію.

– А про контейнер він не говорив? – запитала, дослухавши до кінця, Тетяна.

– Який контейнер? – здивувався вголос Віктор.

– Ну, з меблями та речами, той, що ми за день до від’їзду з Душанбе відправили. На Київ.

– Нічого не говорив, тільки ось гроші заніс, – Валентин розвів руками.

– Великий контейнер? – запитав Віктор.

– Так, десь півплатформи… Там і піаніно було, десять коробок із книгами, сервант, канапа…

– А у вас якісь документи на цей контейнер є? – поцікавився Віктор.

– Так, там, на квартирі…