Розділ «66»

– Ну от після третьої я тобі й подзвоню.

Наступного дня о пів на третю прийшла машина з госпіталю й забрала Віктора. Його, наче він іще не ходив, прийняли з машини просто на каталку. Потім на ліфті на третій поверх. Привезли, переклали на ліжко.

У палаті всі ліжка були відокремлені одне від одного білими непрозорими завісами, мабуть, із запраних та перекрохмалених простирадел. І на кожній ліловіла інвентарна печатка.

Прийшла жінка-лікар у білому халаті. Підкотила до ліжка хромований столик на коліщатках. На ньому лежали якісь інструменти. Віктор хотів було підвести голову і розглянути її інструментарій.

– Лежіть спокійно! – наказала вона.

Механічні звуки від ноги тривали хвилин п’ять. У якийсь момент Віктор відчув, як колишня зламана нога полегшала, і йому захотілось її підняти.

– Полежте тепер хвилин десять без рухів, я повернуся, – сказала лікар.

Скрипнули двері, й Віктор залишився в тиші палати.

– Ну що, з одужанням! – пролунав із-за білої ширми-завіси знайомий голос. – Нога вже не болить?

– Майже.

– Чудово. Тоді вітаю з поверненням до лав. Тепер слухай. Поки ти стежив за дверима до штабу, ми підкинули фотографії, які ти привіз, одному генералові – його кабінет якраз на другому поверсі над дверима. Так, щоб він міг одночасно і їх розглядати, і тебе через віконце бачити.

Ефект вийшов той, що треба. Сталеві генеральські нерви не витримали. Він зробив відразу три помилки, якими практично визнав себе винним. Наказав відправити на тебе МАЗ, дав команду позбутися Килимника і – найбезглуздіше – в паніці поспішив зустрітися зі своїми спільниками. Думаю, що і він найближчим часом випаде з вікна свого другого поверху та розіб’ється насмерть – у тому разі, якщо його спільники не такі безглузді, яким виявився він. Розумієш, у цих військових тільки один козир у таких ситуаціях – дисципліна. Ходити навшпиньки вони не вміють, в шахи вони не грають – все більше в преферанс.

– Тепер відомо, хто спільники? – запитав Віктор.

– Так, – відповів Георгій. – Відомо. Але до них нам не добратися. Принаймні зараз. Вони занадто високо, та і сам генерал, схоже, є скоріше довіреним виконавцем, аніж стратегом у цій справі. А справа набуває державного значення. Може, навіть сам президент розраховував на ці гроші…

– Які гроші? – здивувався Віктор.

– Гаразд! Давай поки що про твої плани поговоримо. Думаю, що тобі потрібно готуватися до тривалого відрядження. Спочатку в Саратов, потім далі.

– А навіщо в Саратов?

– Зустрітися з дружиною четвертого. Може, дізнаєшся більше про нього на випадок, якщо він іще живий. Хороший чоловік має якось повідомляти дружину про свої справи, особливо якщо він у «відрядженні».

Віктор замислився. Те, що він уже знав від Рефата, могло цілком бути максимумом можливої інформації з Саратова. А значить, поїздка в Саратов узагалі була не потрібна. Хіба що для того, щоб приховати Рефата як джерело інформації. Але останні події насторожували, і від’їжджати звідси, залишати Іру і Яночку самих було небезпечно. Але ж Георгій щойно згадав, що після Саратова потрібно буде їхати далі!

– А потім що? – запитав Віктор. – Після Саратова?