Розділ «48»

Йому стало ясно, що Рефат досі вважає його за дуже важливу фігуру в цій справі.

– Це ми зможемо вирішити, коли хоч би наблизимося до цих грошей. Але думаю, що приводу для обра5з у нас не буде.

Офіціант, ввічливо постукавши в двері й отримавши дозвіл увійти, вкотив у кімнату блискучий столик на коліщатках. Тарілки на нім було накрито металевими кришками з бронзовими солідними ручками.

Їли спочатку мовчки. Войтек налив собі й Віктору «Виборової», а Рефату – соку.

– Ну то що? – запитав Войтек, піднявши широку низьку склянку і дивлячись Віктору в вічі.

Віктор простягнув свою склянку назустріч і зітхнувши всміхнувся.

– Ну якщо домовилися, – заговорив Рефат, – то можемо тобі ще дещо підкинути. Один із тих, хто відстежував утікачів до німецького кордону, капітан прикордонної служби України і служить у штабі прикордонних військ. Його прізвище Килимник. Рік тому його вивели з офіційної комісії з делімітації україно-російського кордону. Чому – невідомо. Тобі знайти його в Києві буде простіше, ніж нам. До речі, свого часу у нього були непогані стосунки з Броницьким.

Віктору ця новина здалася особливо цінною. Тепер у нього було досить відомостей, щоб просунутися далі. Звичайно, треба буде ще подумати, що повідомляти «мобільному» Георгію, а що ні.

Розмова несподівано змінила напрям, і більше вони про справу не згадували. Зате згадали Віку, що викликало у Рефата хитру посмішку.

– Це лисичка, яка і вовкові не по зубах буде, – сказав він, – але ласкава.

Згадка про Віку повернула Віктора до думок про поїздку в коледж, де вчився Броницький-молодший. Власне, він уже нічого особливого від цієї поїздки не очікував, але рішення було прийнято. Та й десь глибоко в душі жевріла надія на яку-небудь несподіванку. Ось тільки брати з собою Віку як перекладачку йому розхотілось. Але іншого варіанту не було. Не просити ж, і справді, Войтека або Рефата, яким він і говорити про запланований візит не збирався. Принаймні заздалегідь.