Розділ «48»

– А про що? – запитав нарешті Віктор.

– Ну я так зрозумів, що і ти, і ми з Рефатом займаємось однією справою…

Віктор зробив довгий ковток пива. Замислився. У принципі, все й так було зрозуміло, і фотографії він отримав од Войтека, і Рефат, ясна річ, займався тим же, чим і він, Віктор. Тільки от як можна було назвати те, чим вони всі разом займалися. «Справа Броницкого»? Але тепер уже було ясно, що вбивство генерала Броницького було тільки маленькою частиною чогось більшого. Чогось набагато серйознішого, ніж Віктор уявляв собі раніше. Хоча із самого початку важливість цієї справи була очевидною – і мобільник, що постійно дзвонив у кишені піджака, і службова «мазда». Але тепер, коли стало зрозуміло, що і польські служби цікавляться цією справою і навіть готові ділитися інформацією, Віктор трохи розгубився.

– Так, – мовив повагом Віктор, підвівши погляд на Войтека. – Добре б утрьох із Рефатом посидіти й поговорити.

– Це ми ще встигнемо, – кивнув Войтек. – Ти коли від’їжджаєш?

– Через три дні.

– А я через два. А Рефат завтра ввечері летить до Німеччини.

– Навіщо? – здивувався Віктор.

– Запитаєш у нього. Може, дасть відповідь. Завтра зберемось у нього в номері о першій, добре?

Віктор кивнув. На ці три дні, що залишились, у нього залишалася тільки одна, але досить важлива справа: поїздка до сина Броницького та розмова з ним. І хоч би як вони разом із Войтеком і Рефатом спільно над цією справою працювали, але до сина Броницького він поїде сам і їх повідомляти не буде. «Сам? – перепитав він себе. – Ні, доведеться попросити Віку поїхати зі мною, адже без перекладача я просто не доїду до цього коледжу».

У себе в номері Віктор перевдягнувся і приліг на ліжко. Задзвонив телефон.

– Зайди на хвилинку! – пролунав у трубці голос Рефата.

Віктор зайшов. Рефат зустрів його в білому махровому халаті з мокрим волоссям. Видно, тільки що вийшов з душу.

– Що це ти сьогодні вигадав? – запитав Рефат. – Навіщо було потрібно підходити до мене, та ще й з перекладачкою?

Віктор усміхнувся.

– На прохання перекладачки, – сказав він. – Ти їй, напевно, сподобався.

– А що, ти їй більше не подобаєшся? – всміхнувся Рефат, і тут же жартівлива усмішка зникла з лиця Віктора. – Ти що? Сам жартуєш, а іншим не даєш?

– Ні, серйозно. Вона попросила. Від імені посольства.

– Он як? Цікаво… – Рефат на хвилину замислився, опустив погляд на підлогу. Потім знову підвів очі на Віктора. – Це добре, тепер ми можемо спокійно поговорити на банкеті, та й вона ніби нічого… До речі, завтра підійди до мене о першій, замовимо обід у номер, посидимо втрьох із Войтеком, побалакаємо.

– Мені вже Войтек сказав.