Розділ «48»

І він не помилився. Варто було Рефату підійти до столу, щоб набрати собі мініатюрної фуршетної їжі, як тут же до нього наблизилася Віка.

– Бачиш, як добре бути високим московським татарином! – єхидно мовив Войтек. – Не те що низеньким худим поляком…

До них Рефат цим вечором уже не повернувся, а коли Віктор спробував відшукати його поглядом, то ні його, ні Віки в залі не виявив.

Наступного ранку Віктор прогулявся під мжичкою по вже добре вивченій вулиці, на яку виходив фасадом «Кенсингтон Парк Хотель». Пройшовся до «МакДоналдса», і хоч голодним не був, але не зміг відмовити собі в задоволенні з’їсти хоч один гамбургер. Власне, йому навіть не гамбургера хотілося, а просто посидіти за скляною стіною й постежити за вулицею.

О першій годині він зайшов у шістсот другий номер до Рефата. Войтек був уже там. Обидва старанно вивчали меню готельного ресторану.

– Ну а ти що хочеш на обід? – запитав Віктора Рефат.

– А що у них є?

– Довго перераховувати. Замовимо тобі суп із крабів, овочевий салат і баранячу відбивну з м’ятним соусом.

– Гаразд, – погодився Віктор.

– А я візьму свинячу, мені жирного не можна, – сказав Войтек. Рефат замовив усе по телефону, потім налив собі соку.

Войтек дістав із пакета пляшку «Виборової».

– Слов’яни можуть прийняти трішки аперитиву, – сказав він, очікувально дивлячись на Віктора.

Віктор кивнув.

Поцокались утрьох. Віктор і Войтек – горілкою, Рефат – соком.

– За успіх! – сказав Войтек.

Сіли на канапу.

– Ну що, нам залишилося домовитись із Віктором, – Рефат подивився Віктору в вічі. – Справа рухається, і, можливо, ми її зможемо першими довести до кінця. Нам пора домовитися про повноцінний обмін інформацією.

– Із приводу пошуку вбивць Броницького? – запитав Віктор.

– Відставимо гру в наївність, – серйозно мовив Рефат. – Ми всі знаємо, що шукаємо. За декілька мільярдів доларів можуть і сто Броницьких убити, і через те, що ми знайдемо вбивць, гроші до нас не наблизяться.

– До кого це – до нас? – запитав Віктор, уражений почутою сумою.