Розділ «44»

Віктор, кивнувши іноземним колегам, пішов разом із Вікою до загального столика з термосами та порцеляновими чашками. Звернув увагу, що на чашках був той же логотип конференції, що й на його особистому ярлику.

– Тільки не ображайтеся, – знову мовила Віка. – Так треба, нам потрібні ці контакти, але з вашою допомогою набагато легше знайомитися.

– Кому це «нам»?

– Посольству України. Ви ж патріот?

На це Віктор нічого сказати не зміг. Так, він був патріотом, він зобов’язаний бути патріотом. Він і присягу давав.

Наливши кави собі й Віці, Віктор озирнувся на всі боки.

– Ви знаєте, вам не обов’язково з нами в ресторані до кінця сидіти. Вам буде нудно, адже ви по-англійськи не говорите!

Друга частина «сешн» виявилася не набагато зрозумілішою за першу, хоча Віка прагнула все перекладати. Учасники конференції слухали англійську даму дуже уважно. Тільки у якийсь момент шум у задніх рядах змусив доповідачку зробити коротку паузу. Хтось зайшов і пробирався до вільних стільців. Із цікавості Віктор озирнувся й побачив Рефата в темному костюмі з биркою учасника конференції.

Здивований Віктор повернув погляд на доповідачку, але вже не слухав ні її, ні перекладу. Він мовби не в Лондоні опинився, а в Москві. Згадалася дача в Підмосков’ї, підземний тир, фотографії, круглий стіл на веранді.

«Оце так зустріч», – подумав Віктор.

Коли робочий день конференції добіг кінця, і Віктор підвівшись озирнувся, Рефата в залі не було. Мабуть, він вийшов раніше.

– Я зайду за вами о сьомій вечора, – сказала Віка. – Ви самі дорогу до готелю знайдете?

Віктор кивнув. Йому хотілося залишитись на самоті – опіка перекладачки здавалася вже нав’язливою, особливо якщо взяти до уваги її ресторанну ініціативу.

На вулиці було людно й галасливо. Чорні кеби, червоні автобуси, багатоликий натовп – Віктор по дорозі почувався чужим актором у якомусь іноземному фільмі. Ось-ось мала розпочатися дія – яка-небудь стрілянина або автомобільна погоня. Все здавалося чужим і нецікавим, аж тут знайома жовта літера «М» висунулася профільно над тротуаром.

– «МакДоналдс»! – зрадів Віктор. – Хоч щось домашнє, рідне.

Рука опустилася до бічної кишені піджака, вдарила по ній, викликавши важкий дзвін англійських монет.

Це було, мабуть, єдине місце, де він знав, що і як робити. До того ж зголоднів. Зайшов, сміливо узяв «біґмак» і чашку кави. Сів за маленький столик лицем до вітринного вікна. Тепер можна було дивитися на лондонську вулицю збоку – це теж було цікаво.

Пройшов повз «МакДоналдс» гурт азіатів із косоокими очима, й тут же Вікторові згадався Рефат, хоч він і не був схожий на азіата. Тільки очі, звичайно, трохи вузьки, татарські.

«Значить, і він – учасник конференції! – думав Віктор. – Добре б його знайти, пива разом випити. Хоча він, здається, не п’є. Ну тоді чаю або кави».

Знову спливла перед очима Москва та ближнє Підмосков’я. Віктору й тепер було важко зрозуміти: що в Рефаті викликало у нього пошану та щирий інтерес? Те, що він не пив? Навряд. Скоріше, його серйозність, те, що він не вертівся дзиґою, говорив правду. І передусім те, що він сам себе шанував.