Розділ «44»

– Чому нудьга? – не погодився Віктор. – Я тобі просто заздрю.

– Ну-ну, знайшов, чому заздрити. У кожної людини свої проблеми з печінкою!

У двері постукали.

– Відчинено! – голосно сказав Рефат.

Зайшов невисокий худенький чоловік років сорока в джинсах і легкому блакитному піджаку поверх чорної футболки. Зачіска під бокс, гострий носик і блакитні очі.

– Войтек Струх, – простягнув він руку Віктору.

Віктор теж одрекомендувався.

– Фотографії приніс? – запитав Войтека Рефат. Поляк поліз у внутрішню кишеню піджака, витягнув звідти конверт.

– Давай, давай його сюди, ми зараз Вітю спантеличимо!

Рефат дістав із конверта фотографії й простягнув Віктору. Віктор вгледівся в знімки, але жодного знайомого обличчя не побачив. Щоправда, на фото, зробленому в кафе, за столом сиділи троє чоловіків, але обличчя одного було мовби вилучене з фотографії. Велика темна пляма замість обличчя.

Віктор підвів запитальний погляд на Рефата.

– Це наш чоловік у Польщі. На нього вийшли від імені СБУ і попросили зробити кілька послуг для двох гостей із України, в тому числі й нові паспорти. Але найцікавіше, що за цими двома вслід ішли ще двоє українців – проводжали до німецького кордону, час від часу подзвонюючи в Київ.

– Ми думали, що їх десь біля німецького кордону угроблять, – вступив у розмову Войтек, – тому теж за ними своїх пустили. У «поводирів» була зброя. Але в останню мить вони розвернулись і поїхали назад. У нас за минулий рік було п’ять трупів із СНД з підробленими паспортами. Тільки одного впізнали, а інших так і поховали. Набридло бути кладовищем!

– Ви так добре по-російськи говорите! – здивувався Віктор.

– З вовками жити – по-вовчому вити! – усміхнувся поляк.

– Ну ти тихше! – жартівливо підніс палець Рефат. – А то я за весь російський народ ображуся!

Войтек розсміявся.

– Гаразд. Посміялись і годі, – Рефат повернув розмову в серйозне русло. – Як у нас говорять: є підстави вважати, що ці двоє мали відношення до останнього польоту генерала Броницького… Наші люди в Німеччині намагаються їх знайти, але Німеччина тепер велика, навіть занадто велика… Якщо вони просто ховаються, то ми їх можемо й не знайти. А ось якщо вони поїхали не лише ховатись, але й шукати когось або щось, то рано чи пізно самі на світло вийдуть…

– А що вони можуть шукати? – поцікавився Віктор.

– Це знає той, хто їх послав. І ці двоє, напевно, – Рефат показав на інших двох – повний блондин років п’ятдесяти з короткою стрижкою і кремезний чоловік років сорока п’яти з вусами-щіточкою а-ля Руцькой.