Розділ «35»

– Слухай, ти мене коли-небудь своєю ввічливістю дістанеш! – мовив Сахно.

– Нічого, – заспокоїв його Нік. – Ти пий, пий! Не всім же бути таким розв’язним!

– Твоє здоров’я! – Сахно підняв чарочку і ковтнув. Хруснув огірочком.

Тиша ресторану, що раніше підтримувала в душі у Ніка спокій, тепер почала дратувати. Захотілося шуму або музики.

Озирнувшись на всі боки і не помітивши ні колонок, ні магнітофона, він зупинив свій погляд на низеньких дверях, через які входив-виходив хазяїн цього закладу. І раптом ця ж тиша ще сильніше налякала його. Він мовби ще раз побачив, як Погодинський байдужкувато окинув поглядом свій ресторанчик, кивнув і сховався за цими дверима. Нік уявив собі, як старий зараз дістає пістолет, щоб застрелитися. Він же міг подумати, що вони прийшли по його душу!

Забувши про Сахна, Нік підвівся і квапливо попрямував до дверей і вже підходив до них, коли вони несподівано розчахнулись, і в отворі з’явився Погодинський. Обличчя старого було, як і раніше, відчуженим, неживим.

Вони зупинилися один навпроти одного.

Старий зітхнув. Витягнув із кишені кухарської куртки конверт. Мовчки простягнув його Ніку. Нік автоматично взяв конверт і заховав у внутрішню кишеню піджака.

– Щось іще замовлятимете? – запитав старий, і в голосі його раптом з’явилася неймовірна втома.

– Дві кави і рахунок, – сказав Нік. Повернувся до столу.

– Чим він нас там порадував? – запитав Сахно.

– Що?

– У конверт заглядав?

Нік дістав конверт, витягнув звідти банківський чек. Серце калатало, і кров ніби відринула від кінчиків пальців, якими він тримав цей красивий рожевий папірець, що повідомляв, що Дойчебанк має виплатити дев’яносто тисяч марок Ніколасу Ценну.

– Ну? – Сергій горів од нетерпіння.

– Чек на дев’яносто тисяч, – сказав Нік.

Двері з кухні знову відчинились, і Нік квапливо заховав чек із конвертом у кишеню піджака.

Погодинський поставив на стіл дві чашки кави.

– А рахунок? – запитав Нік.

– Ви жартуєте? – похмуро запитав Погодинський.