Розділ «35»

Моншау виявився старовинним казковим містечком, побудованим обабіч вузької річечки. Пряникові будиночки, розфарбовані в яскраві кольори. Ресторанчики, кафе, магазинчики. Усе маленьке, затишне. Покажчик у бік музею гірчиці.

Проїхали автостоянку.

– Може, тут машину залишимо? – запитав Нік.

– Ти що? Краще станемо перед рестораном. Так кайфовіше! Та і цього старого повеселимо!

Машина проїхала повз групу туристів-пенсіонерів, які неквапом ішли по набережній.

– Тут що, гніздо для перестарків?! – запитав Сахно з посмішечкою. – О, дивися, он наш ресторанчик.

І він показав поглядом уперед.

Ресторан «Маша» розташовувався в двоповерховому вузенькому будиночку. Лімузин зупинився перед його фасадом і заповнив собою весь простір перед ресторанчиком.

– Це нічого, що я без краватки? – Сахно єхидно посміхнувся до Ніка.

Двері відчинились, і тут же дзвякнув дзвоник, підвішений над дверима на дротяному кронштейні. Зала ресторану йшла углиб, але нікого всередині не було.

– Це більше на забігайлівку схоже… – підібгавши нижню губу, пробурчав Сахно.

Нік почув кроки, що наближалися. Обернувся й зустрівся поглядом із літнім сивоволосим чоловіком у темних штанях і білій кухарській куртці.

– Заходьте, заходьте! – привітно сказав той по-німецьки.

– Ресторан російський, а бач, ні тобі «здрасьте», ні «добро пожаловать!» – пробурчав, проходячи на середину зали, Сахно.

– То ви, напевно, і є пан Погодинський? – запитав Нік.

Чоловік напружено глянув на нього.

– Ви мене знаєте? – запитав він.

– Та ні, розповідали знайомі… Вони ваш ресторан дуже рекомендували…

Погодинський кивнув, і, здавалося, напруга відпустила його погляд.

– Сідайте тут, – він показав рукою на затишний маленький столик на двох у глухому кутку зали поряд із заґратованою пащею каміна, що не горів.