Розділ «Під горою, під Калитвою »

Зараз же двері відчинилися і з’явилася огрядна жіночка разом із двома дівчатами, які були дуже схожі на неї. Хлопці збагнули, що це доньки.

— Мене звати Сидором, то моя жінка, Василина, і наші дівки — Пестина та Килина. Зараз будете вечеряти, — продовжив господар.

У сіни винесли лоївку, і Василина взялася обмивати хлопців. Козаки поцінували господиню: доброзичлива жіночка, хоч і невисокого зросту, але приємна на вигляд. Вона дбайливо розтерла спини, поливаючи водою, а коли подавала рушник, шанобливо промовила:

— От би нам таких зятів!.. Невже всі козаки такі гожі — хоч з лиця воду пий?!

Хлопці посміхалися, розтираючи тіло після холодного обмивання, і Ярема, не втримавшись, бовкнув:

— Так я і не проти... Відділяйте половину князівства — матимете доброго зятя!

Зайшли до світлиці, а Василина вся аж сяяла та почала підганяти дочок:

— Що ви морочитеся? Бачите, люди голодні... Та подавайте рушнички — холоші прикрити, а то ляпне сметанкою... Вони ж козаки!

Сидір поглядав на дружину, здивовано водячи головою, і тільки хотів щось зауважити, як на порозі з’явилися Олексій із Тарасом. Вони з цікавістю оглянули стіл зі смачними стравами і швидко стали роздягатися. Один з них з усмішкою промовив:

— Слава богу! Не спізнилися! Матінко, полийте на руки!

Василина невдоволено глянула на синів, але, зачерпнувши води в жбані, вийшла за ними в сіни зливати на руки. Тепер уже всі зібралися і, швиденько прочитавши молитву, кожен про себе, присіли до столу.

Їжа була ситною та різноманітною. Давно козаки так не вечеряли. Напевне, такі наїдки в цьому домі були не кожного дня. Це було видно по Тарасові та Олексію, які наминали так, неначе три дні не їли. Запивали ситну вечерю узваром із дуль, і Ярема став нахвалювати харчі та гостинних господарів, які небайдужі до козацької долі. Василина уважно слухала ці хвалебні слова, поглядаючи на своїх доньок, а ті сиділи, йорзаючи по лаві сідницями, які були трішки меншими від материних. Сидір також подобрішав і став хвалити Бога та благословенну гору Калитву, під якою живуть. Вона — їхня спасительна й годувальниця.

— Більше такого місця немає ніде, навіть не шукайте. Деревини — бери будуйся, сіна — всього й не збереш. Навесні Дніпро розіллється. — так до зими ловимо рибу в заводях... А як татари зрідка і об’являться, на горі довіку не знайдуть, там іще з діда-прадіда свої схованки маємо, — не вгавав Сидір.

Уся рідня за столом погоджувалася з батьком, а дівчата вже не опускали сором’язливо очі, а раз по раз зиркали на хлопців.

Андрій зрозумів, куди гне палицю Сидір, і став тиснути на ногу Яремі, щоб той чогось зайвого не патякав. Василина облюбувала собі Ярему та весь час підсовувала до нього поближче то яєчню з сальцем, то капусту квашену, то варенички з сиром, а після узвару з дуль ще й дзбан ряжанки піднесла.

— Покуштуй ще й пряженої сметанки нашої. Ні в кого навкруги такої немає і не буде. Ви ж лишень визволителі наші! — вихваляла Василина себе і хлопців одночасно.

Андрій зметикував, що треба зменшити надмірне піклування господарів, і став розхвалювати Хмельницького, що, мовляв, вже скоро на обох берегах Дніпра гетьман все приведе до ладу, бо ж бідкається про розпорядливих господарів своєї землі, а ляха не буде тут жодної ноги... Тут він зачепив болюче місце на серці Сидора, і той почав лаяти ляських підлабузників-жидів, що все прибрали до своїх рук. Говорив і про свої мрії:

— От тепер, хлопці, і два млини будуть мої, та й Калитву всю візьму під оренду, а там, дивись, сінокоси поряд...

Він трішки помовчав, а потім, уставши, перехрестився і благоговійно вимовив:

— Церква наша ледве вціліла... Отця Федора замордували, все до уніату його тиснули, прихід пригноблювали, обійстя відібрали... Тепер буде по-нашому, по-православному — з каменю збудуємо, на п’ять маківок!