Розділ «До Почаєва »

На шляху нікого не зустрічали, і Андрій з Марією милувалися величавими пагорбами, вкритими лісом, які подекуди вже біліли від першого сніжку, що так і лишиться, можливо, аж до весни. Вирішили ніде не зупинятися, а вже тягти до самого Почаєва. Місця були глухими. Зовсім недавно тут пройшло військо, і на шляху можна було натрапити на втікачів з його лав або ж на звичайних грабіжників.

Десь ближче до вечора побачили на шляху трьох вершників, що рухалися їм назустріч. Іван швидко приготувався до всяких несподіванок. Він наказав Марії триматися поряд із возом Ради і крикнув Роману, щоб був готовим до можливого нападу, а в разі чого не баритись, а стріляти першими. Зустрічні побачили два вози і, прискоривши хід коней, наблизились з обох боків до подорожуючих. Один із незнайомців щось весело гукнув і, заїхавши позаду воза, на якому сидів Іван, хотів схопити Гнідка, що йшов позаду на поводі. Іван швидко пригадав свої козацькі звичаї і крикнув до лиходія:

— Не чіпай козацького коня!

Той здивовано поглянув на воза, де лежав Іван, і потягнувся за шаблею. Іван направив пістоля на нього і крикнув:

— Пугу-пугу — відіб’ю голову!

Лиходій так і закляк, виправившись у сідлі, і натягнув повід коня до зупину. Побіля Радиного воза гримнув постріл, і Марія крикнула:

— Роман забив одного! Не стріляй, Іване, нехай їм дідько в печінки!..

Пролунав викрик поплічника лиходія, що хапався до Гнідка:

— Полиш їх, Кіготь... Хай будуть собі далі!.. Не лайдаки ці люди!

Тут уже почувся і голос Ради:

— Ну що, поживилися? Ану хутко звідси! Усім зараз дірки проб’ємо! Знатимете, як на козаків нападати!

Марія жваво об’їхала забитого нападника, а Іван тримав зброю, направивши її на третього лиходія, що здивовано дивився на козака, у якого поряд ще лежали на возі пістолі та шабля.

Коні наче відчули, що треба поспішати, тож без понукань неслися підтюпцем, але Марія та Рада все одно покрикували на них — не зі зла, а від щойно пережитого страху. Неначе Боже провидіння, відгукнулися церковні дзвони, калатання яких неслося в просторі, наповнюючи все довкілля неземним звучанням.

— Іване, Іване, вже недалечко!.. Скоро будемо в Почаєві, любий мій! Скоріше, рідні! — схвильовано вигукувала Марія то до Івана, то до коней.

Було чути, як щось викрикувала і Рада. Нарешті за вигином дороги вони побачили маківки монастирської церкви і, трохи стишивши стрімкий біг коней, заїхали до Почаєва.

— Усе гаразд, люба, не хвилюйся... Ніхто тут нас уже не зачепить! — заспокоював Іван стривожену Марію і обнімав за плечі, а вона, притулившись до нього, заливалася сльозами радості.

Зупинились неподалік від монастиря, і Роман подався розпитувати тутешніх людей, де знайти отця Никодима. У цей час Рада підійшла до воза своїх сусідів і допомогла Іванові злізти. Утрьох стали сумлінно молитися до храму та дякувати Богу за щедроти, які він послав їм у дорозі.

З’явився Роман і сказав, що Никодим перебуває на вечірні у храмі, а зачекати його можна в Онисії, яка проживає поряд. Вирішили під’їхати до будиночка Онисії і там діждатися священика, який забрав пораненого Санька на лікування. Роман знову пішов розшукувати Онисію, а Рада прив’язала коня і стала годувати його вівсом з руки, погладжуючи по шиї, та дякувала за їхній порятунок.

— Маріє, погодуйте і своїх!.. Незабаром уже вечорітиме, а вони ж корму хочуть, мають заробіток! — щасливо викрикувала Рада молодим.

Іван побачив, що разом із Романом не зовсім впевненою ходою йде якийсь чоловік, і в його статурі було щось добре знайоме. Якусь хвилину дивився на його ходу, а потім позасвідомо відпустив руку від облавка воза, кульгаючи, подався вперед, і з грудей вирвалися слова раніше, аніж він упізнав Санька Голоту: