Розділ «Чинбарювання Голоти »

— Бувай здоровий, брате... Нехай тобі Бог поможе! — напучував Андрій товариша, а Санько кивнув головою і весело сказав:

— Пам’ятай, я там, де подасть голос стрепет...

Санько зник у кущах, а Андрій, стривожений за долю товариша, поїхав до своїх, тримаючи за повід Воронька.

Голота вибрався на шлях і став помаленьку йти назустріч людському гомону та лайливим вигукам ординців. Його відразу запримітили вершники, що рухалися, нічим не обтяжені, у передньому дозорі. Санько їх також побачив і став робити вигляд, що хоче втекти зі шляху в бік заростей чагарнику, та став дертися по косогір’ю нагору. Не встиг добратися й до середини, як тугий зашморг перехватив його шию і Санько покотився вниз, б’ючись головою об землю. Унизу його вже чекали ординці, задоволено цмокаючи губами, та кивали головами — мовляв, нікуди ти від нас не втечеш.

Санько все ще лежав на землі, потроху приходячи до тями від несподівано стрімкого спуску. Удар чоботом під бік примусив остаточно отямитися, і Санько став підводитися, дикувато поглядаючи на татар.

— Чому на мене накинулися? Я — вільний чинбар, — ледве видавив зі своїх вуст, на що татари тільки розсміялися.

Швидко зняли з його тіла зашморг і, перев’язавши руки сиром’ятиною, погнали назустріч своїм. Санько майже біг, спотикаючись об каміння, і ось він, віддихуючись від бігу, вже стояв перед мурзою. Підійшов товмач, і мурза став ставити запитання, які Санько Голота і так добре розумів. Проте, послухавши уважно, обдумував, як відповідати, зумисне видаючи себе за тугодума.

— Ти звідки тут узявся і куди йдеш? — запитав мурза, постукуючи канчуком по червоній халяві чобота.

Санько відповідав неспішно, але в лад, і тоді мурза піднявся зі своєї похідної, гарно оздобленої білої овечої шкури і так сіконув канчуком по нагнутій спині Санька, що той аж випрямився, задравши голову, а коли вдарив іще раз, у хлопця аж дух перехопило і він тільки застогнав від шаленого болю.

— А це тобі наука... Як б’ють, то не підіймай голову, собако! — рявкнув мурза і показав своїм, щоб його повели нанизати на палі як полоненого. Не встиг він упасти в ноги мурзі, щоб відпустили, як уже добрячі стусани не дали йому й рота розкрити. Прив’язали поряд з якимось уже немолодим монахом. Той поглянув на нього і головою перехрестив Санька.

— На все воля Божа, чоловіче, — тихо і покірливо промовив монах.

Під ляскотіння батогів і крики ординців бранці рушили далі, клянучи своїх охоронців, які з радісним виглядом шмагали по людських тілах, не вибираючи, чи жінка це, чи чоловік, чи дитина... Тільки по зойках і плачу можна було здогадатися, хто постраждав від батога.

Санько, опинившись у череді бранців, швидко пригадав, як його ще зовсім юним полонили і так само, відірвавши від матері, вели під ляскання батогів у степ широкий. Жагуча ненависть підіймала хлопцеві груди, і він видавив із себе, щоб не заплакати, такий душевний стогін, що монах злякано відсторонився вбік.

— Не варто так побиватися, ми ще на своїй землі... Може, Бог нам допоможе звільнитися, — привітно звернувся до нього монах, і додав: — Мене звати Никодимом, а в миру я був Миколою. Давно це було... Тепер я слуга Божий.

— А я — Санько Голота... Нікого в мене немає. Ще з малолітства чинбарюю, батько навчив, — повідомив хлопець.

Деякий час ішли мовчки, долаючи крутий гребінь шляху, і Санько, вибравшись нагору, оглянувся назад та порахував кількість татар, які охороняли полонених. Запримітив, що мурза весь час їде поряд з якимось молодим вершником, також вбраним у багатий одяг, і вони весело перемовляються поміж собою. Більше таких, гарно вбраних ординців не було, і Санько зрозумів, що при здійсненні козацького задуму ці мурзи і вирішать долю полону в обмін на своє життя.