Розділ «Спільно з буджаками »

Андрій, подивившись у той бік, додав:

— Татари свого не проґавлять, їм потрібен ясир... Не поталанило ляхам.

Швидко відправили поранених. Та й татари, радіючи з наживи, також частину своїх відправили з ясиром, а тоді подалися вперед, до стану ворога.

Чим ближче до польського стану, тим відчутніше лунав гуркіт битви під Пилявецьким замком. Попереду з’явився чималий загін польських вершників, і Петро Гусак закричав:

— Повертайся, галопом назад!

Його клич повторили десятники, і всі, швидко розвернувшись, кинулися тікати від польських драгунів.

— Від такого війська не гріх і втекти! — кричав на лету Підлужний.

Його друзі весело відповідали, улюлюкаючи зі сміхом:

— Рятуємо, Андрію, свої шкури! Вони нам знадобляться! Не відставай!

Десь через дві версти зустріли своїх: їхав до бою передовий загін Кривоноса.

— Куди це ви поспішаєте? — почулося сміхотливе запитання з перших рядів.

Змішана козацько-татарська сотня Петра Гусака зупинилась, і Петро крикнув до своїх:

— Звільнимо дорогу наступаючим... Усім швидко згуртуватися — до ліска, що праворуч!

Козаки повернули у той бік і зупинилися на краю ліска, що тягнувся вздовж якоїсь улоговини.

— Тепер, хлопці, нашу справу майже зроблено. Відпочинемо, а там — що Бог дасть, — говорив Петро, походжаючи з конем на поводі поміж козаками.

Під’їхали татари, і їхній головний сказав, що відбувають у розташування Адлаєт-мурзи. Петро привітно помахав рукою, прощаючись з ними.

Хлопці підійшли до Підлужного. Іван, кивнувши у бік татар, промовив:

— Хай воюють самі... Нам і без них добре.

Почулися вигуки, що час уже їсти, і четвірка друзів, зібравшись докупи, діставала з мішків припаси. Коли поїли, Андрій схвильовано мовив:

— Добре було б напоїти коней... До вечора ще далеко, може, доведеться рубатися...