Розділ «Спільно з буджаками »

Тільки-но сонечко показалося на сході, як Петро Гусак повів своїх у похід, але цього разу було ще більше татарських вершників і вони мали свого начальника — бея, старшого роками за Петра, з дуже крутим норовом. Татари знову йшли відокремлено від козаків, з лівого боку розтягнутого ланцюгом козацького загону. Петро оголосив, що при появі польських заслонів слід відразу атакувати їх та битися до підходу козацького або татарського підсилення. Відступати заборонив під страхом кари на смерть. «Оце так довоювалися... А якщо їх ціле військо? Вони ж нас зметуть...» — гомоніли поміж собою козаки, але знали, що вороття не буде, Гусак не жартуватиме...

Вище по річці Іква, там, де знаходився Пилявецький замок, у якому перебував Богдан Хмельницький, чулися безладні постріли гаківниць та пальба. Але пізніше пальба з гаківниць упорядкувалась та поступово влилася у загальний гул бою. Попереду з’явилися польські драгуни, приблизно в такому числі, як і розвідувальний загін Петра разом з татарською півсотнею. Місцевість була не зовсім придатною для стрімкої атаки на драгунів, і козацько-татарський загін став неспішно зближатися з поляками. Як лишилося сажнів сто, Петро щосили закричав:

— Бийте ляха! Рубайте!

Прискоривши хід коня, повів за собою інших.

Андрій також підганяв свого Орлика, і хлопці рівним ланцюгом зблизилися з ляхами лице в лице. Кожен вибирав собі супротивника в леті атаки, і Підлужний, напружившись, передбачав зближення з молодим драгуном, що також мчав на нього, викрикуючи щось на ходу. Андрій устиг першим нанести боковий удар. Шабля ввійшла кінцем леза у бік шляхтича, а Підлужний, не спиняючись, продовжив рух уперед, вибираючи наступну жертву для своєї шаблі.

Перед ним з’явився ще один вершник з піднятою вгору шаблею. Андрій, натягнувши повід Орлику, закрився від його зброї і, нахилившись поза шиєю коня, махнув шаблею збоку, в напрямку руху поляка. Знову його шабля полоснула поперек тіла ворожого вершника. Далі почалася якась товкучка. Підлужний чув, як позаду хрипіли коні козаків, що атакували, а попереду було видно лише яскравий драгунський колір рожевих нагрудників. Андрій зрозумів, що тепер його життя залежить від випадковості. Треба було відчайдушно боротися. Краєм ока побачив, як поряд б’ється Санько, ставши в сідлі ледве не на повен зріст, і рука його сама знала, що треба робити. Почувся голос Петра:

— Вибивайте ляське сім’я, кришіть, братчики!

Напруга бою зростала. Було чути бойові вигуки драгунів, передсмертні крики поляків та козаків: «Матка Боска!» «Прощавайте, хлопці, не піддавайтесь!..» Тріщали черепи, кістки, дзвеніло залізо, коні під вершниками, затиснуті крупами інших коней, ставали дибки, ніби хотіли вирватися з цього пекла.

— За віру вмираю! — почувся зовсім поруч вигук козака Степана, який нещодавно прибув до сотні.

Підлужний бачив, як ворожа шабля опустилась на шию козака, і він повалився під коня.

Андрій, ніби опам’ятавшись від якогось марення, з новою силою почав битися з драгуном, що був у кольчузі та шоломі, прикрашеному золотавими бляхами. «Ох, Орлику, трапився нам клятий ворог, такого дістати нелегко», — промелькнула в голові Андрія думка, коли він побачив перед собою цього статного вершника. Поляк жваво вступив у двобій з Андрієм, побачивши перед собою зовсім молодого козака, якого, напевне, можна легко перемогти. Довга шабля миттєво пронеслась над головою Підлужного, і він побачив задоволену гримасу на пещеному обличчі ворога. Та поки рука поляка поверталася для другого удару, Андрій зробив випад і вдарив по руці вище рукояті шаблі. Рукав кольчуги захистив, і поляк перехопив шаблю другою рукою.

Довга драгунська шабля тепер не так спритно літала перед очима Андрія, і він, відбиваючи удари, видивлявся, куди можна найдошкульніше вдарити ворога. І от при черговому промаху драгуна Андрій, нахилившись до черева Орлика, вдарив ворога по нозі. Коли той схилився у бік пораненої ноги, Андрій перехопив шаблю та рубанув по його шиї збоку. Шабля знайшла слабке місце в кольчузі, і кров бризнула цівкою, ледве не діставши Андрія. Польський драгун випустив з рук шаблю і, схопившись за шию, повалився з коня.

У цю мить почулися переможні крики татар, і ворожі вершники, захвилювавшись, стали один по одному виходити з бою. «Додамо, хлопці! Натискай, добивай!» — звідусіль чулися викрики козаків. Нарешті опір драгунів було зломлено, і вони, примудряючись розвернутись у такій тисняві, виходили з бою та чимдуж мчали до свого табору.

— Переслідувати не будемо! Назад! — чулися голоси козацьких десятників, і ті, хто встиг погнатися за втікачами, мерщій поверталися.

Знову треба було збирати забитих товаришів, і, спішившись, козаки клали тіла на своїх та ще й чужих коней, яких ловили у степу. Закривавлені друзі також ходили поміж людськими тілами.

Тому, хто був живий, перев’язували рани, а мертвим уже починали копати могили.

— Багато цього разу братчиків полягло, — промовив Петро, коли хлопці переносили тіла забитих.

Швидко справили обряд над неглибокою могилою, і Петро Гусак оголосив, що у цей день відпочинку не буде: разом із військом, що наступає, вони братимуть ворожий стан, а хто поранений, поїде до табору.

Під’їхав татарський загін, в якому також поменшало вершників, а поміж ними сиділи на конях зв’язані до десятка польських драгунів, уже без шоломів та кольчуг.

— Диви, вже обідрали, як з вовків шкуру, — вирвалось у Санька.