Розділ «Двобої Івана Ганжі »

До свідків бою під’їхав Ганжа, і, не кажучи нічого, вершники розвернулися й поскакали у табір, а за ними — решта загону. Тут побіля воза десятника Гусака стали обмивати кров з обличчя та одягу полковника. Коли врешті-решт привели його до ладу, Ганжа посміхнувся та звернувся до всіх:

— Міцний лях попався... Скільки він наших братчиків завалив — страшно й подумати, коли я його ледве подужав.

Дещо пізніше треба було виходити у поле для виявлення ворожих задумів, і сотня під началом Петра Гусака знову подалася на нічиї простори. Останнім часом Петро вже не ділив сотню на загони, і цей день також не став винятком.

Знову майже побіля стану зустріли ворожу сотню, і було видно, що бою не уникнути. Єдине, що встиг зробити Петро, — це відвести сотню за вибалок, і на протилежному кінці вибалка вони спостерігали, як вороги роздумували, атакувати козацький роз’їзд чи не варто. Та от найзавзятіші драгуни стали спускатися вниз, а за ними потягнулася і решта вершників.

Тут Санько Голота з Андрієм під’їхали до Петра і запропонували вдарити по них із луків.

— Пане десятнику, дозволь нам спішитися. Ми своєю десяткою їх половину у вибалку покладемо, — спішно вимовляв Санько, і Петро згодився.

Набралось близько двох десятків сагайдакерів. Швидко розташувавшись на гребені вибалка, вони стали нищити стрілами польських драгунів, яким на дні вибалка не було де й заховатися. Побачивши, які кепські справи в тих, хто вже спустився у вибалок, з іншого боку стали стріляти з мушкетів, і кулі влучали у козаків. Тепер уже весь залишок сотні швидко спішився та почав відстрілюватися. З’явилися вбиті та поранені з обох боків.

— Оце так ускочили в халепу! Не знаю, як тепер розійтися з цими дурними ляхами! — лаявся Петро, бо ж бачив, що швидко тут каші не звариш.

Нарешті перестрілка стала стихати, а сагайдакери випустили майже всі стріли. І недарма — на схилах та внизу вибалка лежали забиті драгуни.

— Давайте, забирайте поранених та розходимося, пани ляхи! — закричав горластий козак, що стояв поряд із Петром.

— Добже, добже, розходимося!.. Ви не стріляйте! — почувся голос із того боку вибалка, і козаки, взявши коней за поводи, стали пішим ходом відступати.

— Добре ми їх постьобали, скажи, Андрію... — по дорозі в табір весь час говорив Санько, а в Підлужного на душі була якась невиразна туга, і він їхав мовчки, не звертаючи уваги на бадьорі приповідки Санька.

Тільки-но заїхали в табір, як усіх вразила звістка про загибель їхнього полковника Івана Ганжі — у поєдинку, на який він визвався після обіду. Козаки з полковникового почту розповідали, що поляки тепер часто викликалися на герці, і треба було йти комусь із іменитих козаків. От полковник і вирішив іти сам. Помер від отриманої смертельної рани на місці бою, і тепер усе було підготовлено до його похорон.

Козаки йшли з опущеними шапками повз труну Івана Ганжі. Ті, хто був із полковником усі ці буремні роки, схилялися на його схрещені руки та плакали.

Підлужний та інші козаки із сотні, що прибула з поля бою, також пройшли побіля труни з тілом полковника. Вдивляючись у застигле вольове лице Івана Ганжі, Андрій відчував у собі приплив нової сили та бажання битися за визволення своєї землі, доки рука триматиме шаблю...

Поки ще не зайшло сонце, треба було поховати славнозвісного полковника, і козаки з почту Івана Ганжі до кінця виконували свою повинність, несучи тіло крізь довжелезний живий прохід, який починався десь далеко внизу і закінчувався півколом на вершині пагорба, де було викопано могилу. Шістьох козаків з почту перед самою вершиною змінили козацькі чини, і серед них був сотник Петро Гусак, який проводжав в останню путь свого наставника.

Січовий священик прочитав молитву, і майже перед заходом сонця тіло опустили в могилу, а довжелезна козацька черга до настання темряви засипала її землею — пригоршнями рук та шапками. Десятка козаків Петра Гусака пройшла повз місце поховання, кинувши по декілька пригоршень землі, а Андрій, на мить зупинившись, коротко помолився за спасіння душі убієнного раба Божого Івана...