Розділ «Солодкі яблука »

З двору вийшла старенька бабця і сказала, що хлопці ще сплять на сіннику — пізно вночі прийшли.

— Добре, бабуню, то будіть їх. Нехай зайдуть за мною, я чекатиму їх у Поліни, — промовив Підлужний і зраділо повернувся до двох любих йому дівчат, що допитливо визирали з-за тину на вулицю.

— Поки хлопці очуняють, ми з вами працюватимемо далі. Сьогодні ми з Соломійкою будемо майструвати двері до курника, а то лисичка курей покраде, — говорив Андрій, ідучи до дворища.

Знайшлися жердини та цвяхи, і він швидко збив двері, поробив до нихдерев’яні засуви. Через деякий час погукали Поліну, і вона із задоволенням поцілувала обох «майстрів», промовивши:

— Тепер узимку лисичка не зайде сюди. Дякую, Андрійку, ти гарний майстер.

— Гарний, гарний Андрійко. От якби він був нашим татком... Правда, матусю? — стрибала від радощів Соломійка.

— Правда, донечко. От Андрійко поб’є лишків та татар і буде нашим татком... — якось сумовито вимовила Поліна і пішла у своїх справах.

Незабаром у двір зайшли Санько Голота з Павлом Годиною. Підлужний, покликавши Поліну, поцілував її, обійняв Соломійку, і троє козаків вийшли з двору.

Прибули до табору і відразу побачили метушню, спричинену збиранням у дорогу. Вони не помилилися: підійшовши до свого куреня, дізналися, що завтра вранці мають вирушати в похід — штурмувати Бершадь та Лодижин. Хлопці й собі стали старанно готуватися до походу. Скупали коней у річці, перевірили збрую і підкови. Орлик, засумувавши за ці дні за Андрієм, тулився до нього щелепою та слухняно відгукувався на кожен оклик.

— Що, скучив за мною? Тепер довго будемо разом... Завтра в похід, — ніжно розмовляв з конем Підлужний.

До вечора все підготували, можна було хоч зараз вирушати в похід, і хлопці, змовившись, підійшли до десятника, щоб той відпустив їх на вечір у місто.

— Що, не накохалися? Добре, але до півночі щоб були тут! — поглянув на них суворо Петро.

Уже смеркало, і вся трійця дружненько попрямувала до міста, а назустріч ішли козаки впереміжку з повстанцями — хто юрбою, а кого проводжала дівчина чи молодиця. Дійшли до Поліниного двору, і Підлужний промовив до друзів:

— Збираємося тут, тільки-но місяць вигляне... Глядіть, не підведіть!

Павло з Саньком хутко розчинилися в темряві.

Андрій ступив на подвір’я і, не побачивши нікого, постукав тихо у двері. Там почулося легке шарудіння, і за якусь мить Поліна, відчинивши двері, припала до Андрієвих грудей.

— Любий, ти повернувся до нас... — ледве видихнула Поліна і стала цілувати його обличчя, руки, обпікала його губи жагучими поцілунками.

— Я не надовго, Полінко. Попрощатися... Завтра в похід... — ледве вимовив Андрій.

І тоді Поліна провела його до світлиці, з усією жагою кохання та близької розлуки притягнула до себе, опускаючись на ложе їхніх любощів. Невідворотність подій та розлуки знову розпалила в обох таку жагу кохання, що вони не відчували більше нічого, окрім щастя злиття їхніх сердець та тіл.

— Мій, мій... Не забуду тебе ніколи... — тільки й чув цей чаруючий шепіт Андрій.