Розділ «Солодкі яблука »

— Десь собі парубкують... Та не малі діти, знайдуть і без мене шлях.

Поліна приязно посміхнулася, промовила:

— А ти, Андрію, вчасно... Ми саме зібралися до вечері, вже й куліш дозрів.

Підлужний зрадів гарному настрою своєї співрозмовниці і запропонував:

— А у мене в припасах риба прив’ялена завелася. Зараз пригощу вас...

Заглянувши у свою похідну торбину, Андрій знайшов декілька солоних лящів, поспішив до столу:

— Ось і вони!

На столі вже стояв чималий черепок з гарячим кулешем. Маленька Соломійка посміхнулася до Андрія і простягнула ручку до козацького гостинця. Андрій подав рибину Соломійці і промовив:

— Велику рибку дамо Соломійці, матусі — меншу, а мені — оцю, безхвосту.

Соломійка у відповідь на Андрієві слова кивнула головою. Поліна, почистивши рибку своїй доньці, запросила Андрія поїсти, бо поки вона була зайнята, Андрій сидів, забувши, для чого тримає у руках ложку. Їли мовчки, старанно, обдмухуючи гарячий куліш, по черзі черпали з великого полумиска. Куліш швидко закінчився, і всі взялися до риби.

— Піду струшу яблук, — сказала Поліна і піднялася з пенька.

Андрій також підвівся і зголосився допомогти. Розлога деревина вже почала скидати Зрілі плоди, тож їх не довелося струшувати. Підлужний, роздивляючись кожне яблуко, вихваляв плоди за розмір та дозрілу красу. Поліні подобалась цікавість Андрія до яблук з їхнього саду і те, з якою обережністю він складав плоди у її фартух. При кожному рухові Андрія у неї солодко тьохкало серце.

Від яблуньки повернулись із повною пеленою дозрілих плодів. Поліна пригостила доньку, а решту висипала у дерев’яну довбанку, посміхнувшись, подала Андрієві велике червонобоке яблуко.

— Бери, Андрію, найбільше. Ти знайшов його у траві.

Андрій глянув на Поліну, і у блискові її усміхнених синіх очей побачив якесь сподівання та неприховану жіночу тугу.

— Так уже й заробив найкраще... Я не садив, не доглядав, а маю таку щедрість від вас, — сказав весело Підлужний, прийнявши яблуко з рук Поліни.

Соломійка і Поліна засміялися:

— А поляків хто вигнав? — промовила господиня. — Заробив, правда ж, доню?

На це Соломійка тихо відповіла:

— Нехай і татар поб’є. Вони нашого татка вбили...