Розділ «Після розлуки »

— Господи, слава тобі, слава Богу! Ти врятував нас від смерті! — промовляла Даринка, а малий Миколка дивився на неї, посміхався і тягнувся рученятами до її вуст.

Діти також уже отямились і злякано дивились то на Даринку, то на малого Миколку, винувато кліпаючи очима.

— Ми... Ми не хотіли... — по черзі вимовляли діти слова, повторюючи одне й те саме.

— Усе гаразд... Ви ще самі діти. Немає тут вашої провини, — нарешті промовила Даринка і, притиснувши до себе дитя, тихо додала: — Ходімо додому, мати вже нас чекає.

А до них уже підбігали люди, які бачили це страхіття і чудесний порятунок, та заспокоювали Даринку:

— Це той Матюха нерозторопний, не втримав коней з пригірка, вони й понесли... І сам он лежить. Чи живий?

Даринка спішно спустилась з пригірка, не слухаючи нікого, а за нею дріботіли діти, тягнучи по дорозі Миколчиного візка. Прийшли до хати, і коли вона роздягнула дитину та поклала до колиски, відчула холоду грудях і впала без пам’яті поряд із ліжком...

Наступного дня всі знали про пригоду Підлужних під горою, і мати Тетяна, прочувши про це, поспішила до церкви віддячити Господа за його милість до них. А винуватця цієї пригоди Дмитра Матюху через день поховали на цвинтарі, бо ж він так і не отямився від удару об придорожній камінь. У Михайлівці він жив одинаком, нещодавно поселився на місці згорілої садиби. А прибився з-під Кременчука, втік від панських утисків та боргів.

Після цього випадку Даринка сиділа вдома, не хотіла кудись ходити з дитям, а малі няньки — Миколка та Галинка швидко забули про страшну пригоду і весело бавилися з дитиною.