Розділ «Похід »

Де такий козаченько взявся?

Наварили ляхи меду,

Та й не шумували:

Гей, взяли собі Вкраїну,

Та й не шанували.

Ой ви, ляхи пикатії,

Ляшки-недовірки,

Годі вже вам панувати:

Богдан зібрав козаченьків —

Будете нас знати!

Уміли веселитися козаки і в своїх наспівах вже висміювали майбутнього ворога — ляха, що зазіхнув на козацькі та українські вольності, за що має заплатити кров’ю.

Потроху всі стали розходитися по місцях, і хлопці вирішили навідатись до своїх коней, що були прив’язані біля возів. Коні ніби чекали їх. Відмотавши повід, Андрій відпустив Орлика, а Іван — Гнідого до гурту коней біля річки.

Добре, що хлопці вчора рано вмостилися спати. Ще зорі світили по-нічному, півні не співали пробудження, а сотенні та десятники вже всіх підіймали на ноги. Швидко вишикувалися сотні, і козакам дали наказ разом з полком Мартина Пушкаря зайняти лісок побіля Сахнівки, що над річкою Россю.

Військо Пушкаря вже десь ішло попереду в напрямку Стеблова, і січовикам треба було зайняти своє місце в «хвості», щоб оберігати полк Пушкаря під час руху. Сотник застеріг, що тут десь польське військо, що кіннота Тугай-бея — союзник Хмеля у битві проти Польщі, тож при зустрічі з ханськими роз’їздами треба бути миролюбними та приязними.

— Усі зрозуміли?! — грізно спитав сотник, і в козацькій лаві нарізно прогуділи, що добре зрозуміли.

«Оце так справи, оце так відплатив за батька...» — гарячково думав Андрій, та вигук сотенного «Вирушати!» розігнав сум. Треба було не загубитися з Іваном у швидкій ході кінного та пішого війська, що з волі Бога поспішали на війну.

Уже настав світанок, і їхати стало легше: було видно переднього вершника. Прохолодна роса зволожила траву, яка перемелювалася тисячами людських та кінських ніг. Рідше стали покрикувати сотники та десятники, бо військо вже втягнулося в ходу, і люди думали кожен про своє у цій тисняві живих істот.

— Андрію, тримаймося разом. Якщо буде бійка, то не відривайся від мене! — напучував Іван.

Андрій мовчки кивав головою, раз у раз поглядаючи у бік товариша, котрий, видно, також був схвильований невідомістю. Чомусь на згадку Андрію прийшла не домівка, а захист Самарсько-Миколаївського монастиря, де він уперше в житті цілився в людей, бачив їхню смерть, що так вразила своєю справжністю. Не вірилося, що ворожа куля або шабля позбавить його життя на цьому світі, що він ніколи не обніме Даринку, не побачить дорослим свого синочка Миколку. Щось у душі щеміло, і серце калатало в грудях, як і колись, при обороні монастиря. Згадалися молитви, які він любив читати, ще будучи хлопчаком при монастирській школі: «Отче наш, іже єсі...» Прочитавши про себе молитви, Андрій знову згадав монастир, своїх друзів-наставників Симеона та Івана, і вже на душі ставало спокійніше, і хлопець промовляв подумки: «Я не загину, я хочу жити та побачити свою родину... Господи, покрий мене своєю міцною рукою, не дай загинути душі моїй, амінь!»

Перед обідом підійшли до річки Росі, де вже перейшов брід майже весь полк Мартина Пушкаря. Андрій з Орликом не вперше переходили річку, тож вони у складі шеренги з десяти верхових впевнено просувалися до протилежного берега. Вода сягала Орлику під груди, і Андрій здивувався цій мілизні, проте, побачивши неподалік вози з камінням, зрозумів: тут уже попрацювали прокладальники, які пристосували кам’яний брід під перехід війська.