Розділ «Похід »

Нічний степ наповнився високими голосами цвіркунів, які ніби чекали миті, доки люди вгомоняться. Тільки парубоцькі голови притулились до сідла, як сон захопив їх своєю чарівною силою.

Легкий та міцний був парубоцький сон, і вони прокинулися не першими. Їздові вже підводили коней до возів та готувалися в дорогу. Коні, побувши нічку на волі, не дуже хотіли ставати до дишла, і тоді їздові лаялися на них, підстьобуючи лозинами, і все було так, як хочуть ці невгамовні люди.

Хлопці побігли до річки і швиденько вмилися, доки туди гуртом не повалили козаки і не скаламутили воду, а потім розшукали коней, які зустріли своїх хазяїв легеньким іржанням. Прив’язали коней до возів і, помолившись до сходу сонця, поїли на дорогу сушеної риби із загребами та запили водою з міхурів. Згодом передні вози рушили вперед і весь табір грізно та поважно продовжив свій шлях.

У поході час спливав швидко, і на сьомий день пішли чутки, що попереду Корсунь і сьогодні по обіді вони стрінуться з військом Богдана Хмельницького. Хлопці раділи цій звістці, бо їм таки добряче набридло іти за кінськими хвостами в нудному обозі, хотілося чистого поля, річки, де не чути скрипу возів та похідного галасу людей.

Передній загін пішов назустріч з військом гетьмана, щоб злагодити місце возз’єднання, а новоприбулим наказали розташовуватись побіля притоки річки Рось, на південному сході, та споруджувати шанці. Усі курені поспішали зайняти якомога вигідніше положення, і в окрузі носилися бувалі козаки, вибираючи місце для своїх. Нарешті прискакати посланці Пантелеймона Бута. Самарський курінь швидко згуртувався, відійшов сажнів на п’ятсот убік і став розташовуватися на ніч.

Андрій роздивився місце і відзначив, що воно вдале для проживання та оборони. Притока річки Вільшанки, хоч і невеличка, зробила разом з Вільшанкою затон, такий зручний у разі несподіваного нападу ворога. Тут можна виставляти тільки секрети, а кінні роз’їзди не дадуть із заходу та з півдня пропустити ворога непоміченим. Доки не стемніло, гурти поспішали зварити собі на ніч гаряченької соломахи або тетері.

Поки всі готувалися до ночівлі, обмивали коней, копали тимчасові шанці, хлопці-кухарі вже накрили на траві сирно (столи), кожному куреню окремо. Тут уже стояли рідко бачені в поході дерев’яні миски, в які насипали соломаху. Смачно пахло, бо, мабуть, кухарі на завершення переходу ще й докинули сала, і звідусіль лунали втішні вигуки зголоднілих козаків.

Андрій та Іван, довго не роздумуючи, також присіли до гурту, дістали свої дерев’яні ложки. У деяких куренях, можливо, й дали дозвіл на оковиту, але в Самарському повечеряли без неї та й усілися відпочивати, а курці, знудьгувавшись за умиротвореним курінням свого самосаду, пожадливо попихкували люльками. То там то тут було чути звуки кобзи та свистунів, і гурти тих, кому хотілося повеселитися, стали збиратися окремо від бажаючих тихо відпочивати.

— Пішли, Андрію, до музик, послухаємо, як козаки .грають, — запропонував Іван, і Андрій на знак згоди кивнув головою, швидко підхопився з трави.

Приєднались до ближнього гурту, де вже зібралися козаки з різних куренів і зацікавлено дивились, як четверо парубків весело витанцьовували під звуки музик, а їх, обступивши колом, підбадьорювали зіваки. Серед гурту побачили декількох знайомих козаків з Великокозирщини. Привітавшись із ними, приязно обнялися, бо під час походу рідко бачилися — не до того було. Тут стояв і Павло Гаркуша, який так виручив усіх під час переходу на Січ. Андрій підійшов, і вони обнялись, як брати. Потім весело привіталися з ними Мина, Конон, Гнат, Микита, які за цей час встигли якось змінитися: загострилися від недостатнього харчу носи, потемніла шкіра на вилицях, от тільки очі в усіх блищали весело та радісно.

— Які ви молодці, що сюди дійшли... Знаємо про ваші пригоди на Тясминських урочищах. Добре впоралися, по-нашому! — вітали їх.

Тут Санько Голота не витримав і весело знову розповів, як він своєчасно підміг Андрієві, а той обійняв свого рятівника і промовив:

— Тепер за мною буде... Як непереливки стане, кричи — прискочу негайно! От тільки Іван шкодує, що ти зарано прибув і він не встиг тих двох бусурманів переполовинити...

Тут хлопці стали поплескувати Івана по спині, промовляючи:

— Нічого, брате, ще бусурманів чимало буде у тебе. А тут ляхи, сучі діти, не дадуть сумувати!..

Потім зайшла розмова про похід та про те, що буцімто існує договір Хмельницького з татарами.

— Будемо воювати проти тих, на кого поведе батько Хмель! Усе одно всі вони на наших шиях сидять... Богданові видніше, кого бити! — промовисто зауважив Павло і додав: — А зараз нехай хтось із наших вийде на танець. Ану, Микито, вріж, не підведи нас!

Грай-грай! От закину

Зараз ноги аж на спину,

Щоб світ здивувався: