Розділ «4»

— Якщо виникнуть якісь ускладнення, відразу ж дай мені знати, якими б незначними вони не були. І дбай про себе. Ти сьогодні працюєш?

— Так. Думаю, так.

— Ця пожежа в Малібу поширюється, а на сході розгорілася нова. Це, мабуть, через погоду, адже там немає нікого, хто міг би черкнути сірником.

— Я бачив сон про пожежу, — сказав Ґабріел. — Ми знову були в нашій старій оселі в Південній Дакоті. Будинок зайнявся внизу, і я не міг вийти.

— Тобі треба перестати думати про це, Ґейбе. Це гаяння часу.

— Ти не хочеш знати, хто на нас напав?

— Мати дала нам десяток пояснень. Обери одне з них — і спокійно живи далі. — У кімнаті Майкла задзвонив інший телефон. — Не вимикай свого мобільного, — сказав він. — Поговоримо сьогодні пізніше.

Ґабріел прийняв душ, натягнув спортивні шорти і футболку й пішов до кухні. У міксері змішав молоко, йогурт і два банани. Сьорбаючи цей напій, він полив усі висючі рослини, а потім повернувся до спальні й почав одягатись. На оголеному тілі виднілися шрами від його останнього нещасного випадку: білі лінії на лівій руці й нозі. Через своє кучеряве каштанове волосся і гладку шкіру Ґабріел був схожим на хлопчиська, але все змінювалось, коли він натягав джинси, футболку з довгими рукавами й важкі мотоциклетні черевики. Через різкість, із якою Ґабріел робив повороти на мотоциклі, його черевики стерлися й подряпались. Шкіряна куртка також була потерта, а рукави й манжети потемніли від машинної оливи. Два мобільні телефони Ґабріела були прикріплені до навушників із вмонтованим мікрофоном. Дзвінки з роботи входили до його лівого вуха. Особисті дзвінки — до правого. Їдучи на мотоциклі, він міг увімкнути якийсь телефон, натиснувши рукою на кишеню.

Тримаючи в руці один зі своїх мотоциклетних шоломів, Ґабріел вийшов на подвір’я за будинком. У Південній Каліфорнії був жовтень і гарячий вітер Санта-Ана дув з північних каньйонів. Небо над головою було чистим, але, дивлячись на захід, Ґабріел бачив хмару темно-синього диму з пожежі в Малібу. У повітрі висіло дражливе відчуття ізольованості, ніби все місто перетворилось на кімнату без вікон.

Ґабріел відчинив двері гаража й старанно оглянув свої три мотоцикли. Коли йому доводилось паркуватися серед незнайомців, він звичайно їхав «Ямахою RD400». Цей імпульсивний байк з ум’ятиною був найменшим з його мотоциклів. Украсти його міг лише злодій, котрого добряче ввели в оману. У нього також був «Мото Ґуччі-VII», потужний італійський байк із кардановою передачею і сильним двигуном. Це був недільний мотоцикл Ґабріела, яким він здійснював приватні прогулянки через пустелю. Цього ранку хлопець вирішив сісти на «Хонду-600», спортивний мотоцикл середнього розміру, який набирає швидкість понад сто миль на годину. Ґабріел підняв домкратом заднє колесо, поприскав на ланцюг машинним мастилом з аерозолю і дав розчинові просочитися до гвинтів і бігунків. У «Хонди» не дуже добре працював тягловий ланцюг, і тому юнак знайшов на робочій лавці викрутку й розсувний гайковий ключ та кинув їх до своєї торбини кур’єра.

Ґабріел відпочивав, коли сідав на байк і заводив двигун. Їзда на мотоциклі завжди викликала в нього відчуття, ніби він може залишити дім і місто назавжди — просто їхати й їхати, розчиняючись в імлі на горизонті.

Їдучи без конкретної мети, Ґабріел звернув на захід на бульвар Санта-Моніка. Почалася ранкова година пік. Жінки, що пили напої з бляшанок, їхали на роботу своїми лендроверами, чергові в жилетах безпеки регулювали рух транспорту на перехрестях біля шкіл. Коли загорілося червоне світло, Ґабріел намацав у кишені й увімкнув робочий мобільний телефон.

Він працював на дві служби доставки: «Сер Спіді» та його конкурента «Блю скай мессенджерз». Власником «Сера Спіді» був Арті Дресслер, колишній адвокат, який важив сто тридцять вісім кілограмів і рідко виходив зі свого дому в районі Срібного озера. Арті підписався на кілька веб-сайтів «тільки для дорослих» і відповідав на телефонні дзвінки, дивлячись, як оголені студентки фарбують нігті на ногах. Він не терпів свого конкурента, «Блю екай мессенджерз», і його власницю Лору Томпсон. Колись Лора працювала монтажером на кіностудії, а тепер жила у помпезному будинку на горі в каньйоні Топанга. Велику увагу вона приділяла чистоті прямої кишки та їжі помаранчевого кольору.

Коли загорілося зелене світло, задзвонив телефон. У навушниках заскрипів голос Арті з нью-джерсійським акцентом.

— Ґейбе! Це я! Чому ти вимкнув телефон?

— Пробач. Я забув.

— Я дивлюся на комп’ютері ріаліті-шоу. Дві дівчини разом приймають душ. Усе розпочалося добре, але зараз погано видно через водяну пару.

— Звучить цікаво.

— У мене є для тебе пакунок у каньйоні Санта-Моніка.

— Це далеко від пожежі?