Розділ «4»

Забувшись уві сні, Ґабріел падав крізь темряву, хмари, сніг і дощ. Він вдарявся об дах будинку, пролітав повз кедрові покрівельні дранки, толь і дерев’яні рами. Тепер він знову був дитиною, стояв у коридорі на третьому поверсі фермерської хатини в Південній Дакоті. А дім палав. Ліжко батьків, туалетний столик і крісло-гойдалка диміли, жевріли й спалахували в полум’ї. «Вийди, — сказав він собі. — Знайди Майкла. Сховайся». Але його дитяче «я», маленька фігурка, що йшла коридором, здавалось, не слухало попередження дорослого «я».

Щось вибухнуло за стіною, і Ґабріел почув приглушений звук, ніби впала якась річ. Потім вогонь з ревом пронісся нагору сходами, охопивши балюстраду й перила. Переляканий Ґабріел стояв у коридорі, коли вогонь рушив йому назустріч хвилею спеки й болю.

Задзвонив мобільний телефон, що лежав біля бавовняного матраца. Ґабріел підвів голову. Була шоста ранку, і сонячне світло прослизало крізь дірку в завісі. «Ніякої пожежі, — сказав він сам собі. — Починається новий день».

Він узяв слухавку й почув голос брата. Здавалося, Майкл був стурбованим, але це не дивувало. Майкл із дитинства грав роль відповідального старшого брата. Почувши по радіо, що з якимось мотоциклістом стався нещасний випадок, Майкл завжди телефонував Ґабріелові на мобільний, щоб упевнитися, що з ним усе добре.

— Де ти? — запитав Майкл.

— Удома. У ліжку.

— Учора я телефонував тобі п’ять разів. Чому ти мені не подзвонив?

— Учора була неділя. Мені не хотілось ні з ким балакати. Я залишив мобільні телефони тут і поїхав до Гемета, щоб стрибнути.

— Роби, що хочеш, Ґейбе, але розповідай мені; куди ти збираєшся. Я непокоюся, коли не знаю, де ти.

— Добре. Постараюся про це пам’ятати. — Ґабріел перевернувся на бік і побачив свої чоботи зі сталевими носками й мотоциклетні шкіряні черевики, розкидані на підлозі. — Як ти провів вихідний?

— Як звичайно. Сплатив рахунки та грав у гольф з двома забудовниками нерухомості. Ти бачив маму?

— Так. Я заїхав до госпісу в суботу.

— Як їй на новому місці?

— Їй там затишно.

— Там має бути більш ніж затишно.

Два роки тому мати потрапила до лікарні, щоб зробити звичайну операцію на жовчному міхурі, і лікарі знайшли в неї злоякісне новоутворення на черевній стінці. Хоча вона пройшла курс хіміотерапії, рак метастазував і поширився по всьому тілу. Тепер вона лежала в госпісі у Тарзані, передмісті на південному заході в долині Сан-Фернандо.

Брати Корріґани поділили обов’язки, доглядаючи за матір’ю. Ґабріел навідував її через день та розмовляв з персоналом госпісу. Його старший брат заходив туди раз на тиждень і платив за все. Майкл ніколи не довіряв лікарям і медсестрам. Завжди, коли він відчував, що вони недостатньо дбають про матір, він просив, щоб її перевели туди, де ліпші умови.

— Вона не хоче виписуватися з госпісу, Майкле.

— Ніхто й не каже про те, щоб її виписати. Я тільки хочу, щоб лікарі робили те, що їм слід робити.

— Тепер від лікарів залежить не так багато, як раніше, бо вона закінчила курс хіміотерапії. Про неї піклуються медсестри й помічники лікарів.