Розділ «4»

Ґабріел ненавидів силу тяжіння й потреби свого тіла. Рухи легенів і биття серця здавались йому механічними реакціями нудної машини. Якось він спробував пояснити це Майклові, та з’явилось відчуття, ніби вони говорили різними мовами.

— Нікого не питали, чи хоче він народитись, але ми все одно тут, — сказав Майкл. — Є лише одне запитання, на яке нам треба відповісти. Ми стоїмо біля підніжжя гори чи на її вершині?

— Мабуть, ця гора не надто важлива.

У Майкла був такий вигляд, ніби це його розсмішило.

— Ми обидва будемо на вершині, — сказав він. — Саме туди я збираюсь і візьму тебе з собою.

На висоті двадцять тисяч футів на поверхні літака з’явилися кристали криги. Ґабріел розплющив очі, коли Нік штовхнув його до вузького проходу, що вів до задньої частини літака, і привідчинив двері на кілька дюймів. Коли холодний вітер проклав собі шлях до кабіни, Ґабріел захвилювався. Ось воно. Момент звільнення.

Нік дивився додолу, шукаючи зону стрибків із парашутом, і говорив з пілотом по внутрішньому телефону. Нарешті він жестом показав усім приготуватися — парашутисти наділи захисні окуляри й тугіше затягли стропи. Минуло дві-три хвилини. Нік ще раз махнув рукою та постукав по своїй масці. До лівої ноги кожного парашутиста була прикріплена маленька рятувальна пляшечка з киснем. Ґабріел потягнув важіль регулятора своєї пляшечки — і його маска легко ляснула. Він звільнився від кисневої підтримки й був готовий піти.

Вони знаходились на висоті Евересту, було дуже холодно. Мабуть, корейці планували зробити перепочинок на шляху, але Нік хотів, щоб вони повернулися до зони безпеки, доки в їхніх пляшках вистачить кисню. Один за одним корейці підвелися, човгаючи ногами, пішли до дверей і впали в небо. Ґабріел сидів на місці, найближчому до пілота — отже, він стрибатиме останнім. Повільно встаючи з місця, він зробив вигляд, нібито поправляє парашутний строп. Ґабріел хотів бути на самоті протягом спуску. Дійшовши до дверей, він прогаяв ще кілька секунд, підбадьорюючи Ніка, а потім вийшов з літака й полетів униз.

Зосередивши всю вагу тіла на боці, Ґабріел перевернувся на спину й нічого не бачив, окрім простору над собою. Небо було темно-синім, темнішим від того, яке можна побачити, стоячи на землі. Темно-синій колір півночі, а вдалині — маленька світла цятка. Венера. Богиня кохання. Він відчув гострий біль у щоці, в одному місці, не захищеному маскою, але, не думаючи про біль, зосередився на самому небі, на цілковитій чистоті світу, що його оточував.

На землі дві хвилини могли б бути рекламною паузою в телевізійному шоу, часом, за який можна просунутись на півмилі вперед у тисняві автостради, або уривком з популярної пісні про кохання. Але коли він падав крізь повітря, кожна секунда минала повільно — ніби у воду кинули маленьку губку. Ґабріел проминув шар теплого повітря, а потім повернувся до холоду. Він був сповнений думок, але не думав. Усі сумніви й компроміси його земного життя зникли.

Альтиметр на його зап’ястку гучно засигналив. Ґабріел знов перевернувся всім тілом. Він пильно дивився вниз на нудний сірий пейзаж Південної Каліфорнії та на віддалене гірське пасмо. Наближаючись до землі, він бачив автомобілі й типові будинки в районі масової забудови, жовтуватий серпанок забрудненого повітря, що нависав над автострадою. Ґабріел хотів, щоб падіння тривало вічно, але спокійний голос усередині його мозку наказував йому потягти за важіль.

Він поглянув угору на небо, намагаючись точно запам’ятати його вигляд, а потім над ним розкрився купол парашута.

Ґабріел мешкав у західній частині Лос-Анджелеса, за п’ятнадцять футів від автостради Сан-Дієго. Уночі біла річка передніх фар текла на північ через протоку Сепульведа, а паралельна їй річка задніх фар прямувала на південь до курортних міст і до Мексики. Коли господар помешкання Ґабріела, містер Варосіян, побачив, що в його будинку живе сімнадцять дорослих і п’ятеро дітей, він депортував усіх назад до Ель-Сальвадора, а потім повісив оголошення: «Тільки для одного винаймача, без винятків». Він підозрював, що Ґабріел замішаний у чомусь незаконному — у «клубі зустрічей після робочого дня» або у продажу крадених автозапчастин. Містера Варосіяна не цікавили деталі для автомобілів, але в нього все ж було кілька правил: ніякої вогнепальної зброї, ніякого приготування наркотиків, ніяких котів.

Ґабріел постійно чув шум автомобілів, вантажівок та автобусів, що прямували на південь. Щоранку він ходив до сітки, яка загороджувала ззаду його подвір’я, і дивився, що автострада винесла на берег. Люди постійно щось викидали з вікон машин: обгортки від фаст-фуду, газети, пластмасову ляльку Барбі з начесаним волоссям, кілька мобільних телефонів, надкушений шматок козячого сиру, використані презервативи та пластикову кремаційну урну з попелом і почорнілими зубами.

Відокремлений гараж був розмальований кількома графіті, а газон перед будинком заріс бур’яном, та Ґабріел ніколи нічого не змінював ззовні. Це було маскування, як лахміття, яке носили заблудлі принци. Минулого літа він купив на зустрічі однієї релігійної громади величезну афішу з написом «Ми були б прокляті навік, якби не кров нашого Спасителя». Ґабріел вирізав з афіші слова «прокляті навік» і приклеїв до вхідних дверей. Коли працівники агентства нерухомості й торгові агенти оминали дім, він почувався так, ніби здобув маленьку перемогу.

В оселі було чисто й приємно. Щоранку сонячне проміння, падаючи під певним кутом, сповнювало кімнату світлом. Мати казала, що рослини очищують повітря та викликають позитивні думки, і тому в нього було понад тридцять рослин. Вони звисали зі стелі й росли в горщиках на підлозі. Ґабріел спав на бавовняному матрасі в одній зі спалень, а всі його речі були спаковані в кількох полотняних речових мішках. Його шолом для кемпо та зброя лежали на спеціальній підставці поряд із бамбуковим мечем-шинаєм, який залишив йому батько. Коли хлопець прокидався вночі й розплющував очі, то почувався так, ніби, доки він спить, його оберігає воїн-самурай.

Друга спальня була порожня, якщо не брати до уваги кількох сотень книжок, що ними були закидані стелажі біля стін. Замість того щоб отримати перепустку до бібліотеки й шукати якусь конкретну літературу, Ґабріел читав усе, що потрапляло йому до рук. Деякі клієнти залишали йому книжки, які вони закінчили читати, або він підбирав ті, що хтось викидав у залах очікування чи на узбіччі автостради. Це були книжки у м’яких обкладинках, що їх масово продавали на ринках, технічні доповіді про сплави металів і три промоклі романи Діккенса.

Ґабріел не належав до якогось клубу або політичної партії. Його найтвердішим переконанням було те, що треба жити поза Мережею. За словником, мережею називають сукупність рівномірно розміщених вертикальних і горизонтальних ліній, які можна використати для того, щоб визначити місце розташування якогось об’єкта або пункту. Якщо подивитись на сучасну цивілізацію, здається, нібито кожна комерційна справа або політична програма є частиною величезної мережі. Через лінії і квадрати можна вистежити й зафіксувати твоє перебування, з’ясувати про тебе майже все.

Мережа складається з прямих ліній на рівній площині, але жити потаємним життям усе ж можливо. Можна знайти роботу в нелегальній організації або так часто переїжджати з місця на місце, що на лінії буде важко зафіксувати твоє місце перебування. У Ґабріела не було ні банківського рахунку, ні кредитної картки. На його правах водія поряд зі справжнім ім’ям стояло вигадане прізвище. Хоча він носив із собою два мобільних телефони — один для особистих справ, а другий для роботи, — рахунки на обидва з них виписували в компанії його брата, яка займалася нерухомістю.

Єдиним, що пов’язувало Ґабріела з Мережею, був письмовий стіл у вітальні. Рік тому Майкл подарував йому домашній комп’ютер, влаштувавши з’єднання з абонентською цифровою лінією. Ґабріел мав доступ до Інтернету, і це давало йому можливість скачувати німецьку екстатичну музику — гіпнотичні витки звуку, які виготовляли диджеї, пов’язані з таємничою групою під назвою «Die Neunen Primitiven». Музика допомагала Ґабріелові заснути, коли він повертався додому на ніч. Заплющуючи очі, він чув жіночий голос, який співав: «Люди, що не пам’ятають минулого, заблукали в Новому Вавилоні. Самотній пілігриме, знайди шлях додому».