Розділ «43»

За кілька хвилин вони стояли на уступі, на півшляху до шестифутової шахти, де колись була радіоантена. Сталева балка завширшки три дюйми тяглася впоперек шахти. Софія підняла ліхтар і вказала йому, що відстань до купи покинутих автодеталей — тридцять футів.

— На балці лежить пенні, десь посередині. Піди й візьми його.

— Якщо я впаду, то зламаю собі ноги.

Здавалось, Софію це не турбувало:

— Так, ти можеш зламати ноги. Але ймовірніше, що зламаєш обидва зап’ястя. Звичайно, якщо ти приземлишся на голову, то радше помреш... — Вона опустила ліхтар і кивнула. — Іди.

Ґабріел глибоко вдихнув і зробив крок убік балки, зосередивши вагу тіла на зігнутих ногах. Він обережно човгав ногами від уступу.

— Це було зворушливо, Ґабріеле. Спробуй ще.

— Ні.

— Якщо ти хочеш стати Мандрівником...

— Я не хочу загинути! Годі просити мене робити те, чого самі не зможете.

Софія поставила ліхтар на уступ, стала на балку, як канатоходець, зробила швидкий рух до середини балки, нахилилася й узяла пенні. Стара стрибнула на кілька футів угору, повернулась навколо своєї осі на сто вісімдесят градусів і приземлилась на одну ногу. Вона швидко повернулась до уступу й легко підкинула пенні перед Ґабріелом.

— Відпочинь, Ґабріеле. Ти не стуляв очей куди довше, ніж тобі здається. — Вона взяла ліхтар і попрямувала назад до головного тунелю. — Коли я повернусь, ми спробуємо двадцять сьому стежку. Вона досить давня. Її придумала в дванадцятому сторіччі німецька черниця Гільдеґард з Бінґена.

Розлючений Ґабріел жбурнув пенні та пішов за нею.

— Як довго я під землею?

— Не турбуйся про це.

— Я не турбуюсь. Просто я хочу знати. Як довго я вже тут і скільки днів залишилось?

— Іди спати. І не забувай бачити сни.

Ґабріел думав піти геть, а потім вирішив залишитись. Якщо він рано піде, йому доведеться пояснити своє рішення Майї. Якщо він залишиться тут ще трохи і зазнає поразки, нікого не буде непокоїти, що з ним сталося.

Ґабріел заснув і побачив новий сон. Піднявши очі, відчув, що стоїть у внутрішньому дворі великого цегляного будинку, схожого на якийсь монастир або школу, але там нікого не було. По підлозі валялись клапті паперу, і їх несло вітром угору в повітря.

Він повернувся, зробив крок до відчинених дверей та ввійшов до довгого коридору з розбитими вікнами праворуч. Там не було ні трупів, ні плям крові, але він одразу зрозумів, що там точилася битва. Вітер дув у порожні віконні рами. Аркуш розлінованого паперу з блокнота легко й швидко нісся на вітрі, ледь торкаючись підлоги. Хлопець пішов до кінця коридору, звернув за ріг і побачив жінку з чорним волоссям, що сиділа на підлозі й тримала чоловіка на колінах. Підійшовши ближче, він упізнав чоловіка: це було його тіло. Заплющені очі. Він, здавалось, не дихав.