Розділ «43»

Жінка подивилась угору й відкинула з обличчя довге волосся. Це була Майя. Її одяг був заляпаний кров’ю, а зламаний меч лежав на підлозі біля ніг. Вона міцно тримала його тіло, хитаючись то вперед, то назад. Але найжахливішим було те, що жінка-Арлекін плакала.

Ґабріел прокинувся в такій глухій темряві, що йому було важко зрозуміти, живий він чи мертвий. «Гей!» — закричав, і звук його голосу луною відбився від бетонних стін кімнати. Імовірно, щось сталося з електрикою або силовим генератором. Усі лампочки згасли, і зусібіч насувалася темрява. Намагаючись не панікувати, Ґабріел поліз під розкладачку і знайшов свою гасову лампу та коробку сірників. Запаливши сірник, він злякався раптової яскравості вогника. Підніс сірник до ґнота, і кімната наповнилася світлом.

Поправивши скляну колбу ліхтаря, Ґабріел почув різке сичання. Він трохи повернувся ліворуч, і за два фути від його ноги піднялася вгору гримуча змія. Якась гадюка потрапила до шахти, і її притягло тепле тіло Ґабріела. Хвіст змії швидко звивався, і юнак повернув голову назад, готовий до битви.

Величезна королівська змія раптово виповзла з сутінків, немов пряма чорна лінія, і вдарила гримучу в потилицю. Дві тварини разом впали на бетонну підлогу, і королівська змія обвилась навколо своєї здобичі.

Ґабріел схопив ліхтар і, спотикаючись, вийшов з кімнати. У головному тунелі не було світла, і хлопцеві знадобилось п’ять хвилин, щоб знайти запасні сходи, які ведуть на поверхню. Його кроки шурхотіли, коли він підіймався сходами до закривки люка. Дійшовши до нього, Ґабріел сильно штовхнув закривку й зрозумів, що його замкнули.

— Софіє! — закричав він. — Софіє! — Але ніхто не озивався. Ґабріел повернувся до головного тунелю і став під лінією згаслих лампочок. Усі його спроби стати Мандрівником не вдалися. Здавалось, продовжувати не було сенсу. Якщо Софія не збиралась відчиняти люк, йому доведеться ввійти до пускових шахт і знайти інший вихід.

Ґабріел поспішив головним тунелем на північ і ввійшов до лабіринту проходів. Шахти були побудовані так, щоб відхиляти вибухи полум’я, коли злітали ракети, і хлопець увесь час натикався на вентиляційні димарі, що йшли внікуди. Нарешті він зупинився й глянув на лампу у руці. Кожні кілька секунд полум’я тремтіло, нібито його торкався легкий бриз. Ґабріел повільно йшов у тому напрямку, поки не відчув холодного вітерця в тунелі. Прослизнувши між важкими сталевими дверима й кривою дверною рамою, юнак опинився на платформі, що виступала зі стіни центральної пускової шахти.

Шахта була великою вертикальною печерою з бетонними стінами. Кілька років тому уряд забрав звідси зброю, націлену на Радянський Союз, але Ґабріел бачив туманні обриси ракетної платформи десь за сто футів під ним. Сходи вилися спіраллю навколо шахти від бази до шпарки. Так, вона таки була: це доводив промінь світла, який проштовхувався через шпарку в накривці люка.

Щось заструменіло по щоці Ґабріела. Підземні води сочились крізь щілини в бетонній стіні. Тримаючи ліхтар, юнак поліз сходами до світла. Сходи щоразу тремтіли, коли він робив крок. За п’ятдесят років сталеві гвинти, якими були прикріплені сходи до стіни, поржавіли.

«Не так швидко, — сказав він собі. — Тобі треба бути обережним». Але сходи затремтіли, немов жива істота. Раптом один гвинт випав зі стіни й полетів униз у темінь. Ґабріел зупинився й послухав, як гвинт відлітає рикошетом від платформи. А потім ще кілька гвинтів, видаючи звук кулеметного вогню, випали з бетонної стіни, а сходи почали від неї відокремлюватись.

Юнак кинув лампу й обома руками схопився за поруччя. Верхня частина сходів падала на нього. Під їх вагою випадало все більше гвинтів. Ґабріел падав назовні, а потім його жбурнуло назад, на бетон, під виступ на люці, десь за двадцять футів від нього. Тільки один з підпорних кронштейнів ще тримав поруччя.

Ґабріел одну мить звисав з поруччя, охоплений страхом. Шахта розверзлась під ним, ніби ворота в нескінченну темряву. Хлопець повільно видерся нагору поручнями, а потім почув гуркіт у своїх вухах. Щось було не так із правою частиною його тіла. Ґабріелові здавалось, що її паралізувало. Намагаючись триматися за поручні, він побачив, що з його тіла з’являється примарна рука, яка складається з маленьких світлових цяток, а його права рука нерухомо висить уздовж тулуба. Юнак тримався однією рукою, але все, що він міг зараз зробити, — це витріщатись на світло.

— Тримайся! — закричала Софія. — Я просто над тобою!

Від голосу Керманички примарна рука зникла. Ґабріел не міг бачити, де стояла Софія, але він помітив, що до нього впав кінець плетеної нейлонової мотузки, який плюснувся на бетонну стіну. Ґабріел уже був готовий простягти руку й схопити мотузку, але підпорний кронштейн відірвався від бетону. Поруччя пролетіло повз нього й розбилось ущент на пусковій установці.

Ґабріел дотягся до уступу, а потім полежав на ньому, важко дихаючи. Софія стояла над ним з ліхтарем у руці.

— З тобою все гаразд?

— Ні.

— Я була на поверхні, коли в генераторі сталося замикання. Я зробила так, щоб він знову запрацював, і відразу ж повернулася вниз.

— Ви... Ви замкнули мене тут.

— Правильно. Залишився один день.