Розділ «31»

— Мені віскі з содовою.

— Чудово. Гарний вибір. — Неш почав відкорковувати пляшки. — Я член угрупування під назвою Брати. Уже тривалий час ми повсюди, але протягом століть ми лише реагували на події, намагаючись зменшити хаос. Паноптикон став одкровенням для членів нашого угрупування. Він змінив хід нашого мислення.

Навіть найнедбаліший студент історичного факультету розуміє, що людські істоти жадібні, імпульсивні й жорстокі. Але в’язниця Бентама показала нам, що суспільний контроль можливий, якщо використовувати правильну технологію. Немає потреби ставити на кожному розі полісмена. Усе, що вам потрібно, — це Віртуальний Паноптикон, який контролює населення. Вам не треба постійно спостерігати за ним, але масам треба усвідомлювати цю можливість, як і неминучість покарання. Нам потрібна структура, система, беззастережна загроза, що стає обставиною життя. Коли люди відмовляться від поняття про приватне, вони зможуть побудувати мирне суспільство.

Генерал з двома склянками в руках пройшов до низенького дерев’яного столика з кількома стільцями та кушеткою навколо. Він поставив Майклову склянку на стіл, і двоє мужчин сіли один напроти одного.

— Отже, вип’ємо за Паноптикон. — Неш підняв склянку, указуючи жестом на модель на підніжжі. — Цей винахід не мав успіху, але людей чекає велике осяяння.

Майкл відсьорбнув трохи віскі. Судячи зі смаку, там не було отрути, але він не міг бути певним.

— Ви можете читати лекції з філософії, якщо забажаєте, — сказав він, — але мене це справді не цікавить. Усе, що я знаю, — це те, що я полонений.

— Насправді ви знаєте набагато більше, ніж це. Ваша родина жила під вигаданим іменем упродовж кількох років, доки група озброєних чоловіків не напала на ваш дім у Південній Дакоті. Це зробили ми, Майкле. Ці люди були нашими підлеглими, і вони діяли згідно з нашою старою стратегією.

Ви вбили мого батька.

— Справді? — Кеннард Неш підвів брови. — Наші працівники обшукували те, що залишилось від будинку, але так і не знайшли його тіла.

Неш говорив недбало, і це розлютило його співрозмовника. «Виродок, — подумав Майкл. — Як ти можеш сидіти тут і посміхатися?» Гнів опанував його, і він подумав, чи не кинутися через стіл і схопити Неша за горло. Нарешті за зруйнування його родини буде помщено.

Генерал Неш, здавалось, не усвідомлював, що на нього ось-ось нападуть. Коли задзвонив його мобільний телефон, він поставив склянку на стіл і витягнув телефон з кишені піджака.

— Так. Невже? Дуже цікаво. Що ж, чому б мені просто не запитати його про це?

Неш опустив руку з телефоном і подивився на Майкла, насупивши брови. Він нагадував банківського чиновника, який тільки-но знайшов невеличку помилку в заяві про позику.

— Це телефонує Лоренс Такава. Він каже, що ви хочете або напасти на мене, або спробувати втекти.

Майкл на кілька секунд затамував подих, доки його пальці не вп’ялися у край стільця.

— Я... я не знаю, про що ви кажете, — розгубився він.

— Будь ласка, Майкле, не обманюйте. Ви лише гаєте свій час.

Зараз вас перевіряє інфрачервоний сканер. Лоренс каже, що зараз у вас прискорилося серцебиття, підвищилася спазматична чутливість шкіри, а навколо очей з’явились ознаки підвищення температури. Усі ці дані чітко вказують на те, що ви хочете битись або втекти. А це знову спонукає мене повторити своє запитання: ви збираєтесь напасти на мене чи втекти?

— Просто розкажіть мені, чому ви хотіли вбити мого батька.