Розділ «31»

— Зараз ми підемо нагору, щоб зустрітися з генералом Нешем. Він з радістю відповість на всі ваші запитання.

Охоронці чекали на них у вартівні. Не кажучи ні слова, вони супроводили Майкла й Лоренса з кімнати через коридор до ліфтів. За кілька футів від того місця, де вони стояли, було вікно, і Майкл зрозумів, що зараз вечір. Коли приїхав ліфт, Лоренс жестом запросив Майкла ввійти. Він помахав правою рукою перед давачем і натиснув кулаком на кнопку ліфта.

— Уважно слухайте генерала Неша, Майкле. Він дуже добре поінформований. — Лоренс вийшов з ліфта у коридор, а Майкл поїхав на останній поверх сам.

Ліфт відчинився прямо в приватному офісі. Це була велика кімната, прикрашена так, щоб скидатись на бібліотеку британського чоловічого клубу. Дубові полиці з книжками в шкіряних палітурках, м’які крісла й маленькі зелені настільні лампи. Єдиною незвичайною деталлю були три камери стеження на стелі. Камери повільно пересувались уперед і назад, оглядаючи всю кімнату. «Вони спостерігають за мною, — подумав Майкл. — Хтось завжди спостерігає».

Він пройшовся навколо меблів і ламп, намагаючись ні до чого не торкатись. У кутку кімнати прицільні прожектори освітлювали архітектурну модель, що стояла на дерев’яному підніжжі. Мініатюрний будинок мав дві частини: центральну вежу й будинок у формі кільця, що її оточував. Зовнішня будівля була поділена на маленькі ідентичні кімнати, кожна з одним вікном із ґратами на зовнішній стіні та іншим вікном, зробленим у верхній половині вхідних дверей.

Здавалось, ніби вежа була суцільним монолітом, але коли Майкл підійшов до іншого боку підніжжя, то побачив поперечний розріз будинку. Це був лабіринт дверей і сходів. Смужки дерева вкривали вікна, як жалюзі.

Майкл почув, як рипнули двері, — і до кімнати ввійшов Кеннард Неш. Лисий. Широкі плечі. Коли Неш усміхнувся, Майкл подумав, що багато разів бачив генерала в телевізійних ток-шоу.

— Доброго вечора, Майкле. Мене звуть Кеннард Неш.

Генерал Неш швидко перетнув кімнату й потиснув Майклову руку. Одна з камер стеження злегка повернулась, щоб вони потрапили до кадру.

— Я бачу, ви помітили Паноптикон. — Неш підійшов до архітектурної моделі.

— Що це? Лікарня?

— Думаю, це могла б бути лікарня або навіть адміністративна установа, але це в’язниця, яку спроектував філософ вісімнадцятого сторіччя Джеремі Бентам. Хоча він надсилав свої проекти всім членам британського уряду, його задум ніколи не втілили. Ця модель побудована за кресленнями Бентама.

Неш зробив крок ближче до моделі й старанно її роздивився.

— Кожне приміщення є камерою з досить товстими стінами, і тому в’язні не можуть спілкуватися між собою. Світло надходить ззовні, і тому кожного в’язня видно, бо він освітлений ззаду.

— А охоронці у вежі?

— Бентам називав її ложею нагляду.

— Схожа на лабіринт.

— У цьому й полягає хитрість Паноптикону. Він створений так, що ви ніколи не побачите обличчя вашого наглядача й не почуєте його рухів. Зверніть увагу на приховане значення, Майкле. У вежі можуть бути двадцять наглядачів, один наглядач або взагалі жодного. Різниці немає. В’язень повинен думати, що за ним постійно спостерігають. Після деякого часу ця думка стає частиною свідомості в’язня. Коли ця система відмінно працює, наглядачі можуть залишати вежу на ланч... або на триденний відпочинок. Різниці немає. В’язні прийняли ваші умови.

Генерал Неш підійшов до книжкової шафи. Він відчинив штучну стіну з книжками, у якій був схований бар, де стояли склянки, відерце з льодом і пляшки лікеру.

— Зараз пів на сьому. У цей час я звичайно випиваю склянку шотландського віскі. У нас є бурбон, віскі, горілка й вино. Або я можу замовити для вас щось витонченіше.