Розділ «26»

Вона повернулась до кухні й відсунула перегородку. Ґабріел сидів біля в’їзду поряд із мотоциклом. Він знайшов гачок для одягу, випрямив його і зігнув один із кінців металевого прута. А тепер орудував цим імпровізованим інструментом, аби впевнитись, що задню колісну вісь добре вирівняно.

— Ґабріеле, мені б хотілося подивитись на меч, який ти носиш із собою.

— Він у будинку, глянь сама. Його видно з мого рюкзака. Я залишив його поряд з кушеткою у вітальні.

Вона залишилась на порозі, не знаючи, що сказати. Здавалося, він не розумів, що висловлює зневагу до цієї зброї.

Ґабріел кинув роботу.

— Щось не так?

— Цей меч зовсім не такий, як усі. Буде краще, якщо ти сам даси його мені.

Він здивовано подивився на неї, а потім усміхнувся і знизав плечима.

— Звичайно. Якщо ти так хочеш. Почекай хвилину.

Майя принесла свою валізу до вітальні й сіла на кушетку. Вона чула, як вода тече з крана, коли Ґабріел змивав на кухні мастило з рук. Увійшовши до вітальні, він витріщився на неї, немов на божевільну, яка могла б на нього напасти. Майя зрозуміла, що її ножі випинали з-під рукавів бавовняного светра.

Шип попереджав її про незручність у стосунках Арлекінів і Мандрівників. Те, що Арлекіни ризикували життям, щоб захищати Мандрівників, зовсім не означало, що між ними існує взаємна симпатія. Ті, хто переходив до інших царств, звичайно ставали більш піднесеними. Але Арлекіни завжди залишаться приземленими, заплямованими смертю й насильством Четвертого царства.

Коли Майї було чотирнадцять, вона подорожувала Східною Європою разом із Благословенною Матір’ю. Коли ірландка-Арлекін давала наказ, і громадяни, і трутні одразу ж схоплювались на ноги, щоб виконати його: «Так, пані. Звичайно, пані. Сподіваюся, проблем не буде». Благословенна Мати перейшла якусь межу, і люди одразу ж це відчували. Майя розуміла, що була ще недостатньо сильною для того, щоб мати таку владу.

Ґабріел пішов до рюкзака й витяг меч — усе ще в чорних лакованих піхвах. Обома руками він вручив його Майї.

Вона відчула досконалу врівноваженість меча й одразу ж зрозуміла, що це особлива зброя. Рельєфне руків’я було загорнуто в тонкий дріт з оздобленням із темно-зеленого нефриту.

— Мій батько передав це твоєму батькові, коли ти був дитиною.

— Я цього не пам’ятаю, — відповів Ґабріел. — Цей меч завжди був поряд, поки я зростав.

Тримаючи піхви на колінах, Майя повільно витягла меч, а потім, тримаючи його в руці, подивилась на довжину леза. Це був меч у стилі тачі, зброя, яку треба носити вістрям донизу. Його форма була досконала, але справжня краса зосереджувалась на межі між загартованим клинком і незагартованим металом решти меча. Яскраві ділянки сталі з чорнуванням контрастували з неяскравим білим, як перлина, нальотом. Це нагадало Майї проталини чорної землі серед весняного снігу.

— Чому цей меч такий важливий? — запитав Ґабріел.

— Це був меч Горобця, японського Арлекіна. Він був єдиним, хто залишився в Японії, — останній охоронець шляхетної традиції. Горобець славився хоробрістю й винахідливістю. А потім він дозволив собі слабкість.

— Яку?