Розділ «12»

Коли Неш прийняв посаду у Вічнозеленому фонді, він негайно запровадив приватну систему «захисних ланок». Підлеглі могли зберігати свої службові перепустки в кишенях сорочок або вішати на шнурку на шию, але у всіх головних працівників картки були імплантовані під шкіру. Шрам на тильному боці правої долоні вказував на високе становище у фонді. Раз на місяць Лоренс мав класти руку на підзаряджувач. Він відчував тепло й пощипування в руці, доки картка набувала достатньо енергії, щоб передавати інформацію.

Лоренсові було шкода, що він не знав, як працювала «захисна ланка» на початку програми. Супутник глобальної системи вистежував чиїсь рухи, і комп’ютер створював для кожного працівника мережу найчастіших місць перебування. Як і більшість людей, Лоренс проводив дев’яносто відсотків свого життя в усталених місцях. Він робив покупки в тих самих універмагах, тренувався в тому ж самому гімнастичному залі та їздив від свого міського будинку до офісу й назад тією самою дорогою. Якби Лоренс знав про Мережу раніше, то протягом першого місяця він зробив би дещо незвичайне для себе.

Коли він відхилявся від своєї мережі найчастіших місць перебування, на його комп’ютері негайно з’являвся перелік запитань: «Навіщо ви були на Мангеттені в середу о 21: 00? Навіщо ви ходили до Таймс-сквер? Навіщо ви їздили Сорок другою вулицею до центрального аеропорту?» Запитання ставив комп’ютер, але треба було відповісти на кожне з них. Лоренсові було цікаво, чи його відповіді відразу надсилалися до файла, який ніхто не читав, чи їх сканувала й оцінювала інша програма. Працюючи на Братів, ніколи не знаєш, коли за тобою спостерігають, і тому в тебе обов’язково з’являється думка, що це відбувається завжди.

Коли Лоренс увійшов до свого міського будинку, він швидко скинув туфлі, зняв краватку і жбурнув валізу на кавовий столик. Він купив усі свої меблі за допомогою архітекторки-декораторки, яку найняв Вічнозелений фонд. Вона повідомила, що Лоренс — «весняна» особистість, і тому всі меблі та шпалери були тих самих тонів — пастельних, блакитних і зелених.

Щоразу, коли Лоренс нарешті залишався наодинці, він виконував той самий ритуал — кричав. Потім юнак ішов до дзеркала, усміхався, хмурився і далі кричав, мов божевільний. Знявши напругу, він приймав душ і надягав халат.

Рік тому Лоренс побудував потаємну кімнату в шафі свого домашнього кабінету. Йому були потрібні місяці, щоб прокласти до кімнати провідню та сховати її за книжковою шафою, яка стояла на прихованих коліщатах. Лоренс був у цій кімнаті три дні тому, а тепер настала пора знову її відвідати. Він відштовхнув шафу на кілька футів, прослизнув усередину й увімкнув світло. На маленькому буддистському вівтарі стояли два моментальні знімки його батьків, зроблені спекотливої весни в Нагано в Японії. На одній з фотокарток вони усміхались одне до одного й трималися за руки. На другій фотокартці його батько сидів сам і дивився на гори з сумним виразом обличчя. На столі перед ним було два старовинні японські мечі: в одного руків’я мало нефритове оздоблення, а в іншого — золоте.

Лоренс відкрив чорну дерев’яну коробку, витяг супутниковий телефон і ноутбук. За хвилину він працював у режимі он-лайн та блукав Інтернетом, доки не знайшов французького Арлекіна на прізвисько Липа у клубній кімнаті, присвяченій екстатичній музиці.

— Горобець-син тут, — набрав Лоренс.

— У безпеці?

Думаю, що так.

— Які новини?

— Ми знайшли лікаря, який погодився імплантувати давачі до мозку суб’єкта. Скоро почнеться огляд.

— А ще які новини?

— Думаю, комп’ютерна команда зробила інше велике досягнення. У їдальні протягом ланчу вони, здавалось, були дуже щасливі. Я ще не маю доступу до їхнього дослідження.

— Чи знайдено два найважливіші об’єкти експерименту?

Лоренс пильно подивився на екран монітора, а потім швидко набрав:

— Вони вже їх розшукують. Час минає Ви мусите знайти братів.