Розділ «12»

Ігноруючи поверхневі фізичні зміни, учені з Вічнозеленого фонду за допомогою магнітного резонансу дивилися просто всередину мозку. Кімната правди була лише великою кімнатою відображення магнітного резонансу, де людина могла говорити, їсти й переходити з місця на місце. Людині, яку піддавали перевірці, не треба було знати, що відбувалося, бо тоді вона виявляла б різноманітні реакції.

Спостерігаючи за мозком людини під час відповідей на запитання, можна було побачити, як різні ділянки сірої речовини реагують на сказане. Учені фонду відкрили, що коли людина каже правду, її мозок напружується менше. Коли вона обманює, передлобна кора лівої півкулі головного мозку й передня мозолисто-крайова борозна на моніторі загоралися червоним світлом, наче шматки розпеченої лави.

Лоренс ішов коридором до інших дверей без позначок. Замок клацнув і відімкнувся, і чоловік увійшов до затіненої кімнати. Чотири телевізійні монітори були прикріплені до стіни навпроти комп’ютерної мережі і довгого столу, на якому містилась панель керування. За столом сидів огрядний бородань, що набирав інструкції на клавіатурі комп’ютера. Обладнання, яке використовували сьогодні, виготовив і встановив він, Ґрегорі Вінсент.

— Ви позбулись усіх металевих речей? — запитав Вінсент.

— Так.

— Чому ви не заходили? Боялися сказати щось зайве, доки я спостерігав?

Лоренс підкотився на офісному стільці до панелі керування та сів.

— Я просто робив усе за інструкцією.

— Так. Безперечно. — Вінсент почухав живота. — Ніхто не хоче заходити до Кімнати правди.

Дивлячись на монітори, Лоренс побачив, що тіло Річардсона стало розпливчастим зображенням, яке складалося з різнокольорових шматків світла. Світло змінювало колір та інтенсивність, доки Річардсон дихав, робив ковтальні рухи й думав про своє скрутне становище. Це була електронна людина, яку можна виміряти й проаналізувати за допомогою комп’ютерів.

— Має хороший вигляд, — сказав Вінсент. — Це буде легко — Він позирнув на маленький монітор безпеки, що звисав зі стелі. Коридором ішов лисий чоловік. — Ви чудово розрахували час. Ось іде генерал.

Лоренс надягнув відповідну маску. Старанний. Зосереджений. Він пильно дивився на монітори, коли Кеннард Неш увійшов до Кімнати правди. Генералові було за шістдесят; у нього був прямий ніс, і він мав звичку ходити по-військовому, з прямою спиною. Лоренс захоплювався тим, як Неш приховував грубість за привітними манерами, якими нагадував успішного спортивного тренера.

Річардсон підвівся, і Неш потиснув йому руку.

— Докторе Річардсон! Радий з вами познайомитись. Я Кеннард Неш, виконавчий директор Вічнозеленого фонду.

— Для мене честь познайомитися з вами, генерале Неш. Я пам’ятаю, що ви працювали в уряді.

— Так. Це було нелегко, але завжди треба йти далі. Керувати Вічнозеленим фондом цікаво.

Обидва чоловіки сіли за стіл. У кімнаті контролю Вінсент набирав команди на комп’ютері. На моніторах з’являлися різні зображення мозку Річардсона.

— Я знаю, ви прочитали те, що ми звемо «Зеленою книгою». Вона підбиває підсумки всього, що ми знаємо про Мандрівників.

— Ця інформація неймовірна, — відповів Річардсон. — Невже це справді так?

— Так. Деякі люди мають здатність випромінювати з тіл свою нервову енергію. Це генетична аномалія, що може передаватися від батьків дітям.