Розділ «56»

За два дні стан Мишка Занозіна не змінився. Лікар усе ще боявся обнадіювати. Тепер біля ліжка стажиста чергувала мати, що приїхала з Сум, – ще не дуже стара жінка. Її приїзд найбільше обрадував Щура. Майор щодня приносив апельсини і обурювався, помітивши, що принесені напередодні зникали. «Медсестри забирають, хворому ж не можна», – просто і зрозуміло пояснив йому лікар. Тепер апельсини отримувала мати Мишка. Вона складала їх у пакет і тримала в металевій, пофарбованій білим тумбочці. Але й вона на другий день, хвилюючись і червоніючи, сказала, що їх надто багато, і вони починають псуватися. Сказала вона це й Віктору, хоча Віктор нічого з собою не приносив. Після цього Віктор збагнув, що потрібно приходити не з порожніми руками. Наступного разу він приніс півбатона сухої ковбаси і свіжий буханець чорного хліба – звичайно, не Занозіну, а його матері. Вона була дуже вдячна.

– Я їх розумію, – говорила вона про медсестер. – Вони ж отримують шістдесят гривень на місяць! Хіба на це можна прожити? Тому їм і працювати не хочеться.

– А ви скільки отримуєте? – запитав її Віктор.

– Я вже на пенсії, а пенсія, самі знаєте, сорок дев’ять дев’яносто. Тільки платять із запізненням… Але мені тут одна сестричка чай приносить…

Віктор кивнув. Ця жінка, схоже, вишукувала в людях щонайменші ознаки доброти і, виявивши їх, була щаслива. Для тих же людей, в яких доброти вона не знаходила, завжди було готове якесь виправдання.

Посидівши укотре біля ліжка стажиста і поговоривши хвилин п’ятнадцять із його матір’ю, Віктор повернувся до райвідділу.

Дзвінок мобільного застав його за чаєм з лимоном.

– Чудові фотографії, – сказав Георгій. – Удалося ще двох розпізнати, і, схоже, це наші клієнти! Поряд із Килимником – такий собі Василь Портнов на прізвисько Порт. Дві судимості після служби в ОМОНі. А на другій фотографії один із утікачів – Сергій Сахно. Колишній сапер, прізвисько таке ж – Сапер. Виконував чорну роботу для СБУ. Людина обмеженого розуму, неврастенік, любитель наркотиків. Гадаю, що його вивезли чимдалі, щоб там і поховати. Ось тільки його супутник – особа абсолютно невідома. Але ситуація більш-менш зрозуміла.

– Що зрозуміло? – запитав Віктор.

– Те, що друга пара, скоріше за все, стежила за першою, щоб запобігти можливому їх поверненню в Україну. Скоріше за все, Сахна позбулися в Німеччині, і зробив це його попутник. Попутника, ймовірно, теж прибрали. Залишати його живим було б непрофесійно… Але головне – дев’яносто дев’ять відсотків, що ці четверо мають прямий стосунок до справи Броницького.

– А Килимник із Портновим? Вони де?

– Портнов зник. За неперевіреними даними, він утік у Росію, а перевірених даних немає. А Килимник нині служить в українському посольстві у Франції. Помічник військового аташе.

– Давно?

– Уже два тижні.

– Так що ж робити? – поцікавився Віктор. – Їхати у Францію?

– Я бачу, тобі сподобалося їздити. Почекай пару днів. Може, дійсно полетиш. Закину цю ідею. Тільки частіше оглядайся на всі боки. Якщо Килимник – велике цабе, тобі спробують перешкодити вилетіти. Якщо не дуже велике – він потрапить де-небудь у Парижі під машину.

– А якщо він не потрапить під машину, а я тут не впаду під потяг метро?

– Значить, просочування інформації не було. Зрозуміло? Та ти почекай, речі ще не збирай і виду не показуй, що хочеш Ейфелеву вежу побачити! Давай поки що штаб прикордонних військ помацаємо. У найближчі три дні рівно опівдні під’їжджай черговою машиною на Володимирську, став машину на розі Рейтарської так, щоб було видно вхід у штаб, і просто спостерігай за тими, що входять і виходять, по півгодини. Потім від’їжджай.

– А на що звертати увагу?