Розділ «56»

– Давай без церемоній, пора вже один одному дружньо «тикати». Сьогодні приїхав. Ходімо погуляємо?

Віктор кинув погляд на темний Гідропарк, звужений ліхтарним світлом до п’ятачка навколо станції метро.

– Ходімо, ходімо! – всміхнувся Рефат. – Тут іще пивниця працює, і кафе. Братва гуляє…

Вони спустилися з естакади платформи в перехід. Звернули вліворуч.

Порожній безлюдний майданчик. Світло від ліхтарів падало на нерівно укладені бетонні квадратики, на паркові лави, на зачинені кіоски та маленькі кав’ярні.

– Ну що, заглибимося? – запропонував Рефат, кивнувши кудись у темряву, куди втікала з-під ліхтарного світла вузька асфальтова доріжка.

– Навіщо? – не стерпів Віктор. – Можемо тут сісти і поговорити.

– Тут нас видно буде. І чутно. Та ти не бійся, чи ти без зброї?

Віктор промовчав, і вони пішли повільно геть від ліхтарного світла.

– Ми недалеко прогуляємось і повернемося. Ну розповідай, які новини?

Віктор прикусив нижню губу. Зітхнув. Подумав: якщо прийшов, значить, усе-таки готовий був ділитися.

– Упізнали ще двох на фотографіях, – сказав він. – Один – Василь Портнов, із карних злочинців. Нині у розшуку, з чуток – ховається в Росії. Другий, один із утікачів, Сергій Сахно. Прізвисько Сапер. Килимник тепер у Франції військовий аташе українського посольства… А ще вдова Броницького загинула. Нещасний випадок. – Останню фразу Віктор не втримався і вимовив іронічно.

– А син?

– Що син?

– Син де? Хіба ти не їздив до нього в Англії?

– Пропав. – Віктор подивився під ноги, на матовий мокрий асфальт. – Його відвезли нібито на машині українського посольства, щоб відправити додому. Було повідомлення, що з матір’ю стався нещасний випадок.

– А нещасний випадок стався на два чи три дні пізніше, – перебив, киваючи, Рефат.

– Ти що, все це знаєш? – здивувався Віктор.

– Ні, не все. Куди нам! – усміхнувся Рефат. – Продовжуй!

– Це все.