Розділ «56»

– Тоді моя черга хлібом ділитися. Здається, ми намацали четвертого. Впевненості немає, але руки сверблять. Через кілька днів буде остаточно відомо.

– І хто він?

– Якщо це він, – Рефат витримав паузу, немов збираючи думки в майбутні версії. – Один військовий перекладач поїхав із Душанбе до Києва на запрошення одного київського полковника. Сім’ю відправив до родичів у Саратов. Попросив їх там місяць-півтора почекати, поки він улаштується, про все домовиться і квартиру отримає. Але речі та меблі відправили відразу, і вони десь у Києві. Сім’я чекає від нього новин, а він не пише. І раптом через два місяці лист від іншого киянина з повідомленням, що йому були залишені цим перекладачем гроші на зберігання. Але перекладач більше не з’являвся, і цей чесний киянин запитує дружину – що далі робити? А перекладач, до речі, знавець арабської, німецької та англійської.

– А як перевірити – чи він це? – запитав Віктор.

– Уже перевіряють. Поїхала одна людина з фотографіями до Саратова. Проблема в іншому. Як умовити рідню мовчати, якщо вони впізнають на знімку свого чоловіка і батька? Ну, сподіваюся, наша людина не сплохує, якось домовиться. Але якщо це прорветься назовні, і його офіційно почнуть шукати в Києві через який-небудь там Червоний Хрест… Цього нам зовсім не треба. Знайти б хоча того полковника, який його до Києва заманив!..

Закапав дощ, і Рефат розкрив над їхніми головами широкий купол парасольки. Навкруги, в дивній тиші, зашаруділи краплі по невидимому листю ледве помітних у темряві дерев.

Пройшли повз лаву, і Віктор раптом зупинився, помітивши людину, що лежала на ній.

– Ти чого? – спокійно запитав Рефат. – Ходімо далі. Це або мертвий, або п’яний.

Віктор усе ще стояв, у нього було таке відчуття, ніби він десь на іншій планеті.

Рефат спокійно нахилився над лежачим тілом.

– П’яний, – сказав він, випроставши спину. – П’яний і побитий. Видно, кишені йому вже почистили, так що більше йому втрачати нічого. Ходімо. Не замерзне!

Залишивши лавку зі сплячим тілом позаду, вони заглибилися ще далі в парк, що здавався в цей час зловісною лісовою гущавиною.

– Я пробуду тут іще два дні, – мовив після п’ятихвилинної паузи Рефат. – Будуть новини – отримаєш листом. А тепер можемо іти. Дивовижне тут повітря. Навіть вологість якась тепла, ніжна. Від такої і нежить не причепиться!

Вони ще раз пройшли повз сплячу на лаві людину. Попереду розпливалися на тлі темного неба жовті плями ліхтарів.