Розділ «84»

– Він сам підняв хвилю і сам від неї захлинувся…

– Тобто ви його вбили? – запитав Віктор.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Георгія. Не зводячи очей із нічного моря, він клацнув язиком. Потім нахилився, взяв із землі камінчик і кинув у воду.

– Ніхто його не вбивав. Він сам випив коньяку і прийняв піґулки, несумісні з алкоголем, створивши нам масу проблем! Що з ним сталося потім, після ресторану, і хто його відправив у політ, я не знаю. Та це й не важливо. Для нас він усе ще живий. Буцімто. Принаймні він тут із нами. Остаточно він помре тільки через кілька днів. У нас не заведено помирати, не передавши справи.

Нік слухав Георгія без особливого інтересу. Його думки були зайняті іншим. Він намагався уявити собі зустріч із дружиною. Намагався і не міг. Щось не збігалося в його уяві, ніби він більше ніколи й не міг зустрітися з Танею. Може, всередині в нього існувало тверде знання про її смерть, і знання це було непохитне, воно просто блокувало будь-які ігри уяви? Нік зітхнув.

– Про дружину думаєш? – запитав його несподівано Георгій. Потім поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав конверт і простягнув Нікові.

Нік витягнув звідти фотографію. Навіть при місячному сяйві він одразу впізнав Таню.

Вона стояла на сходинці потяга й розгублено дивилася кудись убік.

– Це вона на Київському вокзалі, – прокоментував Георгій.

Віктор теж заглянув на знімок.

– А хто її фотографував? – здивувався він.

– Ті ж, хто вас із нею підстраховував і згодом. Ви їх не бачили.

Віктор мовчки кивнув.

– Гаразд, – Георгій звівся на ноги. – Ходімо, віддасте мені пальчик і відпочиватимете. Післязавтра знову за роботу.

Нік здивовано подивився на Георгія.

Віктора його слова теж здивували. Але він не подав виду.

Поки йшли назад, просто перед ними на гори, що здіймалися кілометрів за три попереду, впала зірка.