Розділ «83»

Через якийсь час лімузин зупинився перед білою бетонною коробкою будівлі. На її даху півметровими синіми літерами прочитувалася назва «Altinkaya».

Водій провів Віктора й Ніка всередину. Там їх зустрів інший турок – Самві, – що виявився хазяїном цього невеликого туристського комплексу.

Вони пройшли наскрізь бетонну будівлю і вийшли з іншого боку на широкий двір, у центрі якого був басейн. Між квадратом басейну і двоповерховими котеджами, що вишикувалися фасадом до нього зусібіч, красувалися порожні смугасті шезлонги.

Нік відчув, що йому душно в «дутій» куртці. Сонце тут не лише світило, але й гріло.

Самві відчинив для них один із котеджів, показав, де душова, туалет. Віктор помітив маленьку двоконфоркову плитку та холодильник. Попросив Ніка запитати: чи мусять вони тут самі готувати.

– Навіщо, у нас чудовий рибний ресторан, – відповів Самві. – Але якщо хочете, магазинчик за триста метрів у бік Кіренії, просто край дороги.

Коли Самві, залишивши їм ключі від котеджу, пішов, Віктор піднявся по дерев’яних сходах на другий поверх, побудований на кшталт внутрішнього балкона, і, побачивши там два ліжка, відразу влігся на одне з них.

Йому теж стало душно. Полежавши кілька хвилин, він підвівся й відчинив віконце.

Просто не вірилося, що в Києві зараз зима і холодно.

Нік насамперед заглянув у маленький холодильник і здивувався, нічого в нім не виявивши.

Сплутаність думок дратувала. Він хотів відволіктися від них, хотів хоч би на п’ять хвилин позбутися минулого й сьогодення, всього, що оточувало його запитаннями. Однаково відповідей на ці запитання в нього не було. Принаймні зараз. Він відчував наближення розв’язки, наближення фіналу цієї історії, в якій, це він теж чітко собі уявляв, його роль була вже відіграна. А що потім? Назад у Саратов? У Київ? У Париж, до Tatjanи, без якої йому зараз було особливо важко? Він і не думав, що так прив’язався до цієї окатої наївної дівчини.

Нік подивився нагору, на дерев’яний другий поверх, де скрипнуло ліжко під Віктором, що розслабився.

Він нічого не знав про цього чоловіка. Тільки те, що він із Києва і з’явився несподівано і вчасно в будинку П’єра. Та ситуація раптом нагадала Ніку іншу, на самому початку цієї історії. Він згадав, як сам «вчасно» з’явився в житті Сахна, як вони разом утікали з Києва. Все мало знову підлаштований вигляд, але головним у цій справі був результат, а не ситуація. Віктор урятував йому життя, як він колись урятував життя Сахну. Тоді це був початок історії. Зараз же більше було схоже на фінал.

Нік іще раз подивився нагору. Нерішуче підійшов до дерев’яних сходів. Сходинки скрипнули під його ногами.

– Спасибі, – сказав він, піднявшись нагору.

Віктор подивився на Ніка втомленим поглядом.

– За що? – запитав він.

– Так просто, – знизав плечима Нік. – За те, що з’явився вчасно… Ти ж знав, коли потрібно з’явитися?

Віктор підвівся з ліжка. Опустив ноги на маленький килимок зі східним орнаментом.

– Що ти маєш на увазі? – запитав він.