Розділ «82»

– Моя дружина? – відморожено перепитав Нік після паузи.

Офіціант поставив перед ними по високій склянці пива.

– Так, вона приїжджала… взяла гроші у Валентина… Вона…

Нік примружив очі, дивлячись на Віктора.

– Вона загинула… разом із Володькою, – голос Ніка затремтів. Нагадування про дружину немов повернуло його в реальність, од якої він подумки давно втікав. Додало якогось безглуздя в цю розмову.

– Вона приїжджала тиждень тому до Києва, – мовив здивований Віктор. – А хто тобі сказав, що вона загинула?

– Вона згоріла під час пожежі на дачі в Саратові… Ще наприкінці осені…

– Хто про це сказав? – повторив своє запитання Віктор.

– Іван Львович…

Віктор швидко зміркував, про кого говорить Нік, – про того самого полковника, що виманив його з Душанбе та пообіцяв роботу і квартиру.

– Ні, вона жива. Я сам зустрічав її на вокзалі. Якщо хочеш, я її опишу… – І, не чекаючи згоди, Віктор описав її по пам’яті, не забувши і про пухову хусточку на голові, що так йому запам’яталася. – Вона, коли підійшла, ще сказала, що не переходила на твоє прізвище. А я на табличці написав «Тетяна Ценська»…

Нік дивився на Віктора поглядом, сповненим гіркоти. Він мовби й не слухав, що йому говорили.

У кишені у Віктора неголосно задзвонив мобільний.

– Ви де? – запитав Георгій.

– Не знаю, – зізнався йому Віктор, не зводячи напруженого погляду з Ніка, що завмер. – Ми через увесь Париж перемахнули. Сидимо в кафе.

– Усе гаразд?

– Так. Тільки Микола вважає, що його дружина і син загинули. Про це йому Іван Львович іще восени повідомив…

– Пальчик не загубив?

– Ні, тут.

– Дивись, головою за нього відповідаєш… Так що Ценський? Як він тобі? Він нам, узагалі-то, вже не потрібен…